9 вересня 1944 року Уряд Української РСР і Польський Комітет Національного визволення уклали горезвісний договір про «обмін населенням».
У результаті з прадідівських земель із корінням вирвали понад 700 тис. українців, розвіявши їх по всій України. Найбільше депортованих осіло на західноукраїнських землях, ближче до рідного краю.
Якось так повелося: коли згадують про депортацію українців з Польщі, у більшості виникають асоціації з операцією «Вісла». Направду, «Вісла» – це лише чергова акція з тих, які почалися у вересні 44-го на одвічно українських територіях, котрі на ту пору перебували під владою Польської Народної Республіки.
– У 44-му ніхто з дому й не думав їхати: озиминою засіяли поля, нову хату поставили, кузню, стодолу, хлів, колодязя викопали, садок почав родити… Тільки живи!, – згадує депортований Микола Онуфрійчук.
І етап: 15 жовтня – грудень 1944 року.
Початковий етап був відносно добровільним. Люди самі зголошувалися виїжджати. Одні з них через те, що піддавалися на пропаганду про щасливе радянське життя, а інші, втікаючи від польських погромів або від утисків за національною та релігійною ознаками.
Умови переїзду були жахливими. Від дому до залізниці людей супроводжував військовий конвой. Проживали вони до відправлення поїзда на залізничних станціях просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги. При тому очікування формування ешелонів тривало від кількох тижнів до кількох місяців. Перевозили депортованих переважно у товарних потягах – часом в одному вагоні з худобою. Дорога до місця призначення могла затягнутися на місяць.
ІІ етап: січень–серпень 1945 року.
Українці втікали від терору польського підпілля. Часто майбутніх утікачів вводили в оману щодо умов розселення на нових місцях. Траплялося, що прибулі з Польщі у східні області УРСР селяни Грубешівського і Білопідляського повітів вимагали наділення індивідуальними господарствами, бо їм таке обіцяли районні уповноважені.
У лютому–березні 1945-го польське підпілля й частини Корпусу внутрішньої безпеки почали антиукраїнські збройні акції під гаслами “Українці за Сян”. Польська комуністична влада не чинила протидії цим злочинним акціям. Вбивства українців у Березівському, Холмському, Грубешівському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому й Томашівському повітах сприяли збільшенню охочих виїхати.
ІІІ етап: вересень–грудень 1945 року.
На цьому етапі депортація впроваджувалася силами трьох дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виселили українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів. А з теренів Західної України депортували польське населення. Основним регіоном розселення в цей період був західний, оскільки, по-перше, звільнився житловий фонд, а по-друге, у віддалені регіони не могли перевозити через транспортну проблему.
УПА, як єдина сила, що могла протидіяти переселенню, розпочала палити села в тій місцевості, звідки виселяли українців. Ті відплатні акції погіршили ситуацію. Комуністична влада отримала додатковий аргумент для депортацій, а військові – для репресій проти цивільних, які сприяли повстанцям.
ІV етап: січень–15 червня 1946 року.
Тоді депортували найбільшу кількість жителів Закерзоння – понад 250 тисяч – у західний регіон розселення, де зосереджувалися родини, які самовільно виїхали із інших областей.
Тепер виконавці діяли особливо жорстоко, нищили українські села. У січні–березні проти селян, котрі не бажали лишати домівку, провели пацифікацію. Наприклад, у селі Завадці Морохівській Сяноцького повіту, де 25 січня 1946 року солдати 2-го батальйону 34-го піхотного полку ВП вбили 56 мешканців.
Через застосування війська в період від 1 січня до 15 червня 1946 року вдалося депортувати 252 422 українців.
Довідково: До Білоруської РСР переселили майже 36 тисяч осіб, відмовилося виїхати понад 100 тисяч. Щодо білорусів не застосовували примусового військового виселення. Найменше з Польщі переселили литовців – 14 осіб. Водночас до Польщі з Білоруської РСР переселили 231 тисячу поляків, ще майже 170 тисяч з Литовської РСР.
У цій фазі акції Військо Польське випробувало насильницьку схему виселення, яку повторили під час акції “Вісла”.
Акція «Вісла».
Українців, які нізащо не погодилися «добровільно» залишати свої села, ще залишилося близько 140 тис.
Та від 28 квітня до 31 липня 1947 р. відбувалась сумнозвісна акція «Вісла», яка з метою асимілювати українців з поляками та навіки позбавити етнос самобутної ідентичності розпорошила їх по західних і північних землях Польщі. Автором і виконавцем плану депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя у 1947 р. був генерал Стефан Моссор – командувач Операційної Групи «Вісла». Польське керівництво вмотивувало висилку помстою за вбивство заступника міністра національної оброни Польщі генерала Кароля Свєрчевського, як вважали, скоєного бійцями УПА. Польська держава розглядала українців як опору для УПА, тому це й стало ідеальним приводом позбутися українців.
Розпорошені багатьма регіонами України вимушені переселенці із Закерзоння, душею і думками завжди прагнули повернутися додому на їхні землі, до їхніх домів, церков, лісів та гір. Значна частина з них рухалася як могла на захід, плекаючи надію перетнути новий кордон з Польською республікою, що очевидно в роки Сталінського СРСР було неможливим. Згодом почалося поступове звикання до нових не менш некомфортних умов проживання, що особливо важко переносилося старшими членами родин.
Джерело: фото.
