Джерело: Еспресо
Кілька років у Польщі однією з головних тем була нібито “заборона Україною ексгумацій польських жертв”
Цю історію зазвичай подавали як питання гідного християнського поховання та доказ “варварства” українців, які нібито цьому перешкоджають, а отже — не заслуговують на місце в сім’ї європейських народів.
Я не втомлювався пояснювати, що жодної заборони на ексгумації в Україні не існувало.
Був лише тимчасовий мораторій на пошукові роботи — як відповідь на відмову польської сторони відновити бодай один із п’ятнадцяти сплюндрованих українських пам’ятників на реальних могилах. Не тих, які ще треба знайти, а вже відомих, упорядкованих, але знищених між 2014-2018 роками.
Жоден із них так і не відновили у первісному вигляді, хоча відповідні зобов’язання неодноразово брали на себе найвищі посадовці Польщі. Президент Дуда навіть публічно оголосив про відновлення пам’ятника на горі Монастир після домовленостей із Зеленським. На жаль, це виявилося неправдою. Не першою і, виглядає, не останньою в цій історії.
Попри це, українська сторона, прагнучи деескалації, зробила черговий крок назустріч і скасувала мораторій на пошукові роботи. Розпочалися дослідження для виявлення місць масових поховань.
Однак вони не дають того результату, на який, очевидно, розраховували окремі польські політики, — гучних знахідок із тисячами чи бодай сотнями останків. Саме тепер стає очевидною важливість різниці, на якій я наголошував увесь цей час: Україна ніколи не забороняла перепоховання. Тимчасове обмеження стосувалося лише проведення нових пошукових робіт.
Після його скасування ми бачимо, що твердження про тисячі польських жертв, які нібито досі чекають в українській землі на гідне поховання, були елементом політичної пропаганди. І ця пропаганда була спрямована не стільки на вшанування пам’яті загиблих поляків, скільки на формування негативного образу українців та розпалювання ворожості до них.
Поки Польща шукає історичні захоронення, Україна ще не може навіть відплакати свіжі захоронення своїх Героїв і навіть знайти кістки кожного Захисника поки не в змозі.
Наші Воїни віддали життя, захищаючи не лише свої родини та свою державу. Українська армія стримує російську агресію на східному кордоні Європи, щодня оплачуючи цей спротив життями своїх воїнів і виграючи для європейських країн ще і ще час, щоб зміцнити власну безпеку та усвідомити масштаб загрози.
Кожне людське життя має однакову цінність. Але варто пам’ятати й про тих, чиї пошуки тривають просто зараз — посеред війни, яка ще не закінчилася.
Чи варто саме зараз в Україні розпочинати масштабні пошуки жертв минулого, коли українська земля щодня приймає нові жертви цієї війни, коли Україна ще навіть не може оплакати усіх своїх загиблих?
