Як не дивно, але цікаве дослідження опублікувало саме ТСН. Як живуть малозабезпечні українці і як виправдовують свою бідність.

Дослідники працювали на території Херсонської області.

Нещодавно соціологи, психологи та аналітики провели комплексне дослідження так званого феномену бідності в Україні.

Їхньою метою було з’ясувати, наскільки люди оцінюють соціальну структуру в країні, чи вважають особисто себе бідними, чому і що саме впливає на їхній соціокультурний і матеріальний стан.

Дослідження проводилось у травні 2019 року у двох містах Херсонської області Центром близькосхідних досліджень та Аналітичним центром УКУ.

Організації зазначають, що обраний регіон був невипадковим, адже Херсонщина пережила феномен “одномоментної бідності”, коли низка соціальних та економічних зв’язків була зруйнована через анексію Криму Росією. За всіма рейтингами соціально-економічних показників українських областей Херсонська область перебуває у нижній частині списку.

А тому, на думку дослідників, результати можуть бути доволі релевантними для всієї частини України. Водночас, вони наголошують, що не претендують на стовідсоткову вичерпність, а саме дослідження є пілотним, однак уже дозволяє зрозуміти, у чому саме проявляється феномен бідності в Україні.

У рамках дослідження було опитано 60 респондентів із малозабезпечених груп, із 8 з них проведені глибинні інтерв’ю. Також дослідники спілкувались і з представниками соціальних служб та громадських фондів, які опікуються малозабезпеченими категоріями населення.

Насамперед було визначено, що люди не завжди можуть оцінити власну позицію у соціальній структурі, одночасно вважаючи себе бідними, середнім класом та багатим. Це все залежить від суб’єктивних факторів, однак, коли люди говорили про своє багатство, то це майже ніколи не стосувалось матеріальних благ (“ми духовно багаті”, або “я багата, бо в мене є троє дітей”).

Що цікаво, майже усі респонденти мали схильність до заниження власних доходів, найчастіше називаючи лише офіційну частину, і не враховуючи додаткові надходження до сімейного бюджету. Водночас, що стосується витрат, то тут люди навпаки – значно їх перевищували. Більшість опитаних зазначили, що їхні витрати перевищують доходи.

Також дослідники намагались з’ясувати, як респонденти ставляться до своєї роботи, обов’язків та чи отримують за це гідну зарплату.

Виявилось, що більшість з них не можуть чітко сформулювати свою відповідальність на місці роботи, обов’язки, не мають певних завдань.

Вони починають працювати в реактивному стилі – реагують на поточні робочі питання та проблеми від заміни лампочки до складання бухгалтерського звіту. Відповідно – люди не змогли оцінити і вартість своїх робочих годин. Через такі умови роботи у населення лише породжується відчуття втоми та страждає мотивація. Незважаючи на це, переважна більшість вважає, що оплата їхньої праці має бути збільшена у середньому втричі.

У дослідженні було вивчено і досвід мігрантів, зокрема тих, які їздили на заробітки.

Що цікаво, респонденти розповідали, що за кордоном усвідомлювали, що працюють в Україні набагато гірше та менше, ніж на заробітках.

Причиною цього може бути так звана “подушка безпеки” – родичі, знайомі, кредити, соціальні служби, благодійність, тіньовий заробіток час від часу тощо. Водночас, повертаючись до України заробітчани не привозять нових технологій та ефективності праці, а навпаки – починають відпочивати, а зароблені кошти найчастіше проїдають.

Коли респондентів просили встановити приблизне співвідношення бідних, багатих та середнього класу в Україні, вони найчастіше одразу визначали кількість бідних та багатих, а вже за залишковим принципом встановлювали середній клас. При чому найчастіше рівень бідних і багатих був перебільшений.

Під час опису соціальних груп люди часто вдавались до негативних оцінок. Бідні – мають аморальні та шкідливі звички, не стежать за собою, не хочуть працювати тощо. Середній клас – мають зверхнє ставлення та пихаті. Багаті – заробили свої статки незаконно.

Більшість респондентів причини бідності все ж таки знаходять у власному, індивідуальному вимірі. Серед основних вони називають: адикції (передусім алкоголізм та наркоманія, однак звучить і залежність від інтернет-ігор); невміння пересічної людини планувати свій бюджет; домінування матеріальних цінностей над гуманітарними (скоріше куплять “плазму” чи смартфон, а діти будуть сидіти голодні); загальне ставлення до власного життя, відсутність амбіцій, небажання щось змінювати; звичка до життя за рахунок соціальної підтримки та сформована стійка залежність від неї; специфічна “ментальність” чи “культура”, успадкована ще з радянського суспільства.

Що цікаво, більшість опитаних не боїться жити в борг, зокрема і брати кредити на погашення попередніх кредитів. Також широко поширеним є і “продуктовий” борг в магазинах, при чому продавець найчастіше сам вирішує, кому можна довірити такий “кредит”.

Ще однією причиною є неефективне використання сучасних гаджетів та інтернету. Мережа використовується людьми переважно як спосіб паралізації дітей – зайняти їх чимось, аби мати вільний час. Для власних потреб гаджети теж використовуються для розваг. Лише одна людина із опитаних повідомила, що знайшла спосіб додаткового заробітку в інтернеті, однак категорично відмовилась розповідати деталі.

Доволі цікавим є ставлення опитаних до активного способу виходу із бідності – через підприємництво. Більшість з них повідомили, що були б не проти відкрити власний бізнес, однак за умови певних гарантій його ведення, а особливо – наявності доходу. Тобто люди готові, аби хтось взяв на себе відповідальність за ризики під час ведення бізнесу, а самі вони отримували б прибуток. Це корелює із наявним запитом у суспільстві на “керівника-господарника” із твердою рукою, який прийде і одразу зробить все правильно.

У цьому з’являється ще одна можлива причина бідності – страх перед відповідальністю, певними ризиками.

Зокрема, під час дискусій після презентації дослідження була озвучена історія, коли мешканцям неокупованих районів Донецьких та Луганських областей пропонувалась будь-яка допомога від ООН. Для цього просили лише назвати, що конкретно їм потрібно, однак переважна більшість зазначала, що вони не знають, або їм нічого не треба, водночас, скаржачись на бідність. У зворотному порядку це працює інакше – люди точно знають, що саме у них мають відібрати, аби вони почали значно активніше діяти, реагувати та ризикувати.

Одним із результатів дослідження було те, що система пільг поступово заходить у глухий кут, а малозабезпечене населення всіляко маніпулює ними. Виплати на дітей у багатьох родинах перетворюються на інструмент консервації неповних родин та перетворення дітей на інструмент забезпечення повсякденного існування. Зокрема, чоловіки та жінки навмисно розлучаються заради пільг для одиноких матерів, однак продовжують жити разом як родина. Негативний вплив пільг бачать і в тому, як люди розпоряджаються “дармовим” благом – замість того, щоб шукати шляхів економного використання ресурсів (вода, газ, електрика), отримувач пільг використовує їх не обмежуючи себе та сплачує при цьому копійки.

Що стосується політичних вимог, то тут респонденти не змогли сформулювати чіткі очікування, політичні запити до лідерів. Найчастіше вони зводились до необхідності “кардинальних змін”, але яких саме – озвучити не можуть.

Для них найголовніше, аби життя якимось чином змінилось, що створює простір для маніпуляцій їхньою свідомістю та популізму.

Водночас, їхня власна політична позиція переважно пасивна, а віри у зміни своїми силами майже немає.