У роки Другої світової війни українська земля стала полем боротьби не лише між двома тоталітарними імперіями, а й місцем, де вирішувалася доля українського народу. І поруч із тими, хто боровся за свободу, завжди знаходилися ті, хто служив окупантам — колаборанти, які допомагали нищити своїх же, пили українську кров разом із нацистами та каральними структурами.

На цьому тлі постала Українська повстанська армія — сила, що воювала проти нацистського режиму, зривала його плани, звільняла полонених, зокрема радянських військових із концтаборів, і вела боротьбу за незалежність. Але за цю боротьбу упівці платили страшну ціну. Вони ставали мішенню не лише для гітлерівців, а й для радянської каральної машини: підрозділи НКВС переслідували, катували, ув’язнювали і розстрілювали повстанців ще десятиліттями після війни — аж до самого проголошення незалежності України у 1991 році.

Саме в такій складній і кривавій реальності розгорталися події весни 1943 року на Волині — часу, коли УПА почала активно діяти уже через кілька місяців після офіційного створення. Тоді на Волині формуються перші сотні. Одна з них на чолі з Олексієм Брисем 4 квітня успішно захопила німецький концтабір у селі Лобачівці

Далі матеріал Еспресо.Захід.

Як Лобачівка перетворилась на концтабір

Концтабір з’явився у Лобачівці на Волині восени 1941 року, незадовго після захоплення області нацистами у період червня-липня того ж року. Окупаційна влада змусила його побудувати силами усіх спроможних до праці у селі.

Концтабір мав форму трикутника, його відмежовували стовпи з колючим дротом і загорода висотою майже три метри. У ньому тримали кілька сотень заручників зі всього Горохівського району: серед них були націоналісти, комуністи, українська поліція та підозрювані у співпраці з ОУН. Комендантом концтабору став місцевий колаборант Григорій Герасимович. Селяни розповідали, що він власноруч розстрілював багатьох невільників у невеликій соснині. Це місце прозвали урочищем Звіринець.

Своїми спогадами про перебування у неволі поділився один із мешканців села Петро Чуман:

“Мені довелося бути у Лобачівському таборі декілька днів, але поліцай Сусь випустив мене. Багато полонених поліцаї розстріляли. Були випадки, коли поліцай брав кількох людей і йшов заготовляти віники в ліс. Виводив їх в урочище Звіринець і там розстрілював. Особливо старався поліцай Коломієць, який знищив багато невільників. Пізніше там було виявлено останки загиблих людей. Коли повстанці з УПА напали на табір, вони визволили всіх в’язнів і захопили в полон поліцаїв-охоронців. … Поліцаю Коломійцю вдалося втекти й сховатися”.

Загін Олексія Брися

Олексій Брись родом Горохівського району, де в майбутньому провів зухвалу операцію по розгрому нацистських сил. За німецької окупації працював викладачем фізичної культури місцевої гімназії – до міста він повернувся після того, як застав війну у Львові по вступу на фельдшера у медінституті. Тоді ж він доєднався в ОУН: за її завданням став службовцем уряду праці. 

Олексій Брись з дружиною, фото: history.rayon.in.ua

На той момент нацисти активно вивозили працездатних українців, особливо молодь, до Німеччини на примусові роботи. Українські націоналісти проводили інформаційні кампанії із закликом до мешканців не слухати окупантів і мобілізовували сили для боротьби: 

“Ніхто не повинен їхати до Німеччини. Ніхто не повинен іти на організовані німцями курси, оскільки там цих людей схоплять і знищать. Ніхто не повинен іти на військову службу. Ми не мусимо воювати в лавах ворожої до нас армії за чужі інтереси. Ми маємо вступати тільки в українську армію, яка бореться за суверенну Українську державу. Усі, де б ви не перебували, на яких би постах і посадах – всі на службу Україні!” 

Тож на посаді в уряді праці, Олексій Брись приховано саботував вивезення українців на роботи в Німеччину. У ряди повстанської армії ж вступив у вересні 1942 року.

У лютому 1943 року, Брись отримав наказ від військового референта Володимиро-Горохівського округу ОУН Миколи Горобця організувати партизанський відділ. На допиті у радянського підрозділу контррозвідки СМЕРШ у 1944 році він згадував:
“Офіційного оформлення мого загону в УПА жодного не було. “Зоренко” і “Славко” розповіли мені, де організовувати загін і як його організовувати, після чого я із “Зоренком” і провідником району виїхав туди й узявся до дорученої роботи”

Перша спроба захоплення

У ніч на 27 березня 1943 року, сили Олексія Брися та Павла Риська ввірвались у Горохів, який тоді був центром нацистського округу. Упівці штурмували дві тюрми, звідки звільнили близько 100 в’язнів, напали на пост жандармерії та захопили гараж. На свою сторону вдалось переманити 30-50 українських шуцманів (охоронців). 

Взяти під контроль критичні об’єкти не вдалось, адже повстанцям протистояло 60 нацистів. У боях полягло 7–8 воїнів, а семеро поранились. Але з поліцаями у своїх рядах повстанці стали налічувати 65-70 чоловік, а зі зброї вони мали 7-9 кулеметів і 2 міномети, що перетворювало їх на сотню.

Упродовж допиту радянським контррозвідникам Брись свідчив, що після цього загін вдавався до підпалу п’яти колишніх поміщицьких маєтків, нападав на продуктові бази й мав сутички з німцями.

Великий успіх

Незадовго після першої спроби, з новими силами загін Брися 4 квітня 1943 року наступив на концентраційний табір у Лобачівці на Волині. За словами командувача, цей наступ провели за всіма правилами військової тактики. Село попередньо оточили та створили засідку з кулеметами. Бій тривав близько двох годин, за цей час ліквідували 43 німців та їх прибічників і загинуло 6 упівців. У ході битви зокрема вдалось схопити колаборанта коменданта Григорія Герасимовича – повстанці публічно його розстріляли.

Звільнені з концтабору радянські військовополонені згодом приєднались до українського підпілля, поповнивши іноземні відділи. На цьому загін не зупинився: після успішної операції в концтаборі, вояки напали на німецьку колону авто на шосе Горохів – Берестечко біля Лобачівського лісу. УПА знову застосували засідку, і дві чоти з відділу Олексія Брися розбила 8 вантажних та 2 легкових автівки.

Звернення командувача СС і поліції і командувача поліцією безпеки і СД на Волині й Поділлі до поліцейських, які втекли з німецької служби, фото: Історична Правда

УПА проти СС

Нацисти визнавали, що вони не контролюють значну частину Волині, і не через хаотичні розбої, а систематичну організовану боротьбу проти їхньої влади. Через це, 6 квітня місцеві окупаційні органи оголосили про надзвичайний стан і писали тривожні телеграми до Райху про атаки націоналістів серед білого дня на потяги та визволення людей, яких везли на примусові роботи. Навесні 1943 року гітлерівці визнавали, що не контролювали 75% орних земель, втратили 52% надходження худоби й тільки у двох районах не було націоналістів. Дійшло до того, що гітлерівці отримували прямі погрози на свою адресу:

“…нагадуємо: “На кожен ваш удар ми відповімо ударом!”. Ваш Цумань разом із вами злетить у повітря. Не тіштеся тому, що ви, окупувавши Україну, палите її, п’єте народну кров і загрожуєте своїми танками. Наші груди міцніші за ваші танки, наша гордість сильніша за ваше гестапо. Ми знаємо, що ви прийшли для того, щоби спустошити Україну і знищити українців! За це ви розплатитеся власною кров’ю!!”.

Після  цих нападок нацисти залучали більше фахівців з попередження партизанів, але Українська повстанська армія продовжувала зростати. З боївок по 10-30 стрільців, у 1944 році організація розширилась до трьох великих військових округів: УПА-Північ, УПА-Південь й УПА-Захід.