Зрадниця-освітянка добровільно й, судячи з її вчинків, без особливих сумнівів узялася міняти самоідентичність українських дітей на скалічену парадигму рашизму.

Поки російські війська захоплювали Куп’янськ, вона отримала можливість сказати «ні». Могла залишитися осторонь, могла не працювати на окупаційну адміністрацію, могла не братися керувати дитячим закладом за російськими правилами. Натомість у червні 2022 року погодилася очолити місцевий центр дитячої та юнацької творчості.

До вторгнення вона була там заступницею керівника. За окупації стала «и. о. директора» — і взялася перебудовувати дитячий центр під вимоги загарбників.

Вона особисто розробила новий статут закладу та подала його на затвердження окупаційній адміністрації. Серед головних завдань так званого освітнього процесу, з’явилося виховання в дітей «патріотизму» та любові до держави-агресора.

Вона формувала штат, приймала людей на роботу, проводила наради, презентувала навчальні плани за російськими стандартами. Зустрічалася з педагогами, вихованцями та батьками й, за даними слідства, поширювала кремлівські наративи та переконувала їх у законності російської агресії.

Саме так окупація намагається закріпитися надовго: не тільки встановити прапор над будівлею, а й переписати дитині картину світу.

А потім прийшли українські воїни.

Збройні Сили України звільнили Куп’янськ, і російська окупація там закінчилася. Разом із нею закінчилася й кар’єра цієї «очільниці» при окупантах.

Після деокупації вона втекла чомусь саме до Харкова, а згодом — до Європейського Союзу, де тривалий час переховувалася. Їй повідомили про підозру заочно.

Коли жінка повернулася в Україну, правоохоронці встановили її місце перебування та викрили. Прокурор Куп’янської окружної прокуратури затвердив обвинувальний акт і направив його до суду. Її обвинувачують у колабораційній діяльності за частиною 3 статті 111-1 Кримінального кодексу України.

І тут важливо пам’ятати головне – вона працювала з дітьми.

Її завданням як освітянки мало бути допомагати їм рости вільними людьми, знати свою мову, культуру й країну, вчитися думати та ставити запитання. Натомість під час окупації вона використала свою посаду, щоб допомагати державі-агресору нав’язувати дітям її світогляд.

Росія приходить на захоплені території зі зброєю. А далі намагається залишити після себе школу, підручник, «правильну» мову, переписану історію і дитину, яка вже не розуміє, ким вона є.

Тому історія цієї жінки — не лише про одну колаборантку з Куп’янська.

Вона про те, за що насправді воюють українські військові.

За місто, яке має залишатися українським. За мову, яку не можна заборонити наказом окупаційної адміністрації. За пам’ять, яку не можна переписати чужим статутом. І за дітей, у яких ніхто не має права красти їхню власну країну.

Тепер цю історію має продовжити суд.