Олена Герасим’юк

Поки одна частина моїх френдів живе у світі, в якому можна вернути свої тупі морди від війни аж цілих сім років і качати потім з усіх підряд права, бо бачте “поуставалі” від власної дурості, хоча брешуть, що від війни, на якій жодного разу не були…

….а другій частині моїх знайомих до кінця життя снитиметься кров на землі. Червоне на чорному. Каменем з голови не виб’єш.

Ось саме так виглядає мир і спокій, на які деякі з вас не вважають за потрібне навіть звертати увагу.

Це кров українського воїна, вбитого росіянином на нашій землі під час лицемірного шапітовського “перемир’я”.

Комусь зараз запахло смертю від цього фото, фізично запахло. Я знаю людей, які втрачали свідомість, почувши вперше цей запах. Я знаю людей, які ще довго переступали ті ділянки у вузькому окопі, де пролили кров їхні побратими і посестри. Свідомо не наступали. Бо не могли наступити, тоді це здавалось чимось варварським, немислимим, бо свіжим.

І тому мені в голові не вкладається, як можна посміти після такого топтатись брудними ногами по народній пам’яті та скорботі. Як можна принижувати воїнів своєї армії? Як можна шельмувати їх і таврувати “хворими на голову петеесерщиками”, якщо вони витримали надлюдські випробування – а їхні обвинувачі зламались ще на етапі найменшої загрози і полізли в куточок скімлити і просити захисту?

Як можна відкривати свої пащеки і безапеляційно заявляти, що воїнам ТАКЕ подобається??? Як можна посміти віддати цю землю, забетоновану кров’ю українців, ворогові на першу ж його вимогу?

Виявляється, можна бути одночасно ворогом своєї країни і вважати себе її патріотом. Просто для таких істот земля – це просто земля. Для них вона безпечна. Для них вона не пахне залізом і кров’ю.

І тому не має жодної ціни.