Неповнолітній горе-диверсант, за його словами, не здогадувався, що вчиняє диверсію, думав, що це просто хуліганка. Як розповів малолітній палій, він хотів заробити грошей. Коли отримав пропозицію від “роботодавця” в Телеграмі, спочатку відмовився, але у відповідь почув погрози вбивством рідних, тому погодився.

Ні про яку диверсію тоді не думав. Не знав, що феесбешники так вербують, – каже диверсант.

Другий неповнолітній, який потрапив до СІЗО за крадіжку, сам напросився на інтерв’ю з однією метою:

– Ми їх зневажаємо. Хочу, щоб про це знали всі, хто продався ворогу, – заявив малолітній злочинець.

Це було сильно, кажуть журналісти.

• На Дніпропетровщині у Павлоградському районі 40-річна жінка організувала підпал військового пікапа ЗСУ і трьох релейних шаф на лініях залізничного сполучення. «Замовлення» вона отримувала з Росії, а для їх виконання залучила свого 17-річного сина та його однокласника.
• У Борисполі на Київщині викрили чотирьох неповнолітніх 16, 14 і 19 років, які за гроші підпалювали релейні шафи на залізниці.
• Неповнолітні диверсанти в Одесі та Миколаєві палили релейні шафи на залізниці та пікапи бійців Збройних сил України. Їх затримали. В Одесі до групи 18-річних диверсантів входила 15-річна дівчина, а в Миколаєві за підозрою в диверсіях затримали трьох неповнолітніх.

Усі фігуранти цих новин отримали пропозицію заробити «швидкі гроші» за знищення залізничного обладнання, автівок військовослужбовців ЗСУ та приміщень ТЦК від невідомих через месенджер Telegram. Російські вербувальники вміло маніпулюють підлітками: спочатку переконують «виконавців», що їм за це нічого не буде, а потім, у разі відмови, погрожують. 

Лише з грудня минулого року і дотепер зафіксовано понад 40 таких фактів. 

Кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з одним із тих, хто потрапив під слідство через підпал релейної шафи на залізниці, що кваліфіковано як диверсію, вчинену у воєнний час.

ЗА МЕЖЕЮ ВІЛЬНОГО СВІТУ

За високий паркан Київського слідчого ізолятора (у простонародді «Дід Лук’ян») ми налаштовані потрапити з власної волі, щоб поспілкуватися з неповнолітнім хлопцем, якому інкримінують підпал релейної шафи на залізниці.

Підходить офіцер внутрішньої служби – капітан Юрій Мариненко, психолог ДУ «Київський слідчий ізолятор». Серед його обов’язків, окрім іншого, – ще й робота з неповнолітніми, яких утримують в установі. Наразі в «Лук’янівці» перебувають 11 громадян України, які не досягли 18 років. З-поміж інших, є й сімнадцятирічний палій Микита, який дав згоду на спілкування з журналістами.

У прямокутному дворі, оточеному будівлями із заґратованими вікнами, помітна капличка. В її віконницях ґрат немає.

Поруч із релігійною спорудою розташували майданчик, де в разі потреби, за відсутності електрики, просто неба готують їжу для заарештованих. Куховарять тут на дровах, у спеціально обладнаних казанах. Паливо для розведення вогню – штабелі колотого кругляку, заготовлені заздалегідь, охайно складені «під лінієчку».

Заходимо в корпус, підіймаємося на потрібний поверх. Черговий відчиняє такі ж заґратовані двері, ми на місці.

Нас запрошують до «зеленої кімнати». Це спеціальне приміщення для ведення слідчих дій, обладнане за європейськими стандартами так, щоб спілкування з підлітками відбувалося без психологічного тиску на них. Це одна із спільних новацій ДКВС України та столичної прокуратури, яка має забезпечити неповнолітнім дотримання прав у кримінальному процесі та сприяти захисту їхніх прав на всіх етапах взаємодії з правосуддям.

Так у Києві проходить «обкатку» пілотний проєкт щодо імплементації міжнародних стандартів правосуддя, дружнього до дитини

Насправді ж «зелена кімната» зовсім не зелена, і це не одна, а дві кімнати, які становлять певну систему реалізації принципів сучасної ювенальної юстиції. В одній із кімнат з неповнолітнім спілкується психолог. У другій за тонованим склом перебувають слідчий та обов’язково представники неповнолітнього, які мають гарантувати дотримання прав ув’язненого. Слідчий слухає і спостерігає крізь своєрідний ілюмінатор за розмовою навпроти. За потреби він може в навушник психолога транслювати свої запитання до підлітка. Усе, що відбувається в обох приміщеннях, фіксується відеокамерами й відображається на моніторі комп’ютера, установленого в кімнаті слідчого. Так у Києві проходить «обкатку» пілотний проєкт щодо імплементації міжнародних стандартів правосуддя, дружнього до дитини. 

«Я НЕ ДУМАВ, ЩО ЦЕ ДИВЕРСІЯ, ВВАЖАВ ЗВИЧАЙНОЮ ХУЛІГАНКОЮ»

Нарешті з камери приводять нашого майбутнього співрозмовника. Хлопець одягнений по-домашньому, у темні, спортивного крою, речі. 

Довідка:

Кримінальний кодекс України. Стаття 113. Диверсія: «Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров'ю, на зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій, – карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої».

Микиті висунуто звинувачення за пунктом 2 згаданої статті про диверсію: «Ті самі діяння, вчинені в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, караються позбавленням волі на строк п’ятнадцять років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна».

Свою історію хлопець розповідає, як неодноразово озвучений, добре завчений напам’ять текст:

– Розмовляли з товаришем, той якраз шукав роботу. В одному з чатів йому запропонували швидкий підробіток, і він розповів про це мені. Спочатку ми не погодилися на ту пропозицію, але коли «працедавці» почали погрожувати убивством наших рідних та близьких, злякалися й зробили те, що від нас вимагали, – розповідає нам хлопець.

За його словами, спочатку замовники надіслали хлопцям інструкції: що, та в якій послідовності робити, координати розміщення об’єкта підпалу. Наголосили на тому, що відеофіксація виконаної роботи є обов’язково умовою – виплата обіцяної грошової винагороди буде лише в обмін на зафільмований підпал.

– Нам сказали, що це буде звичайна «хуліганка», ніби ми допоможемо «вплинути» на якихось людей, бо замовник хоче «відтиснути» їхній бізнес. Пообіцяли сто доларів.

До цього попередні шістнадцять років свого життя Микита прожив у селі з бабусею. Про батьків хлопець не згадує, каже, що жили утрьох, разом із старшою сестрою, доки вона не переїхала на навчання в столицю. Сам по закінченні десятого класу пішов у ПТУ, вчився на електрика. Подобалося. Потім переїхав ближче до сестри, винаймав квартиру. Гроші на це були, бо добре заробляв на відбудовах навколо Києва: у Бучі, Гостомелі…

– Зрадником я себе не вважаю. Звісно, розумів, що спалити чуже майно, тим більше релейну шафу на залізниці, – то є недобре, і по голівці за це не погладять, але ні про яку диверсію тоді не думав. Не знав, що феесбешники так вербують. Соромно і дуже жалкую, багато знайомих тепер на війні…

Що і як насправді, горе-диверсантам пояснили вже правоохоронці того ж вечора після підпалу, коли затримали їх із чіткими доказами вчиненого злочину: відео, відзняте паліями, було красномовним.

«Розговорити» хлопця на якісь подробиці того, що сталося, не вдається: доки триває слідство, про таке розпитувати заборонено. Тож, вислухавши Микиту, прощаємося з ним.

– Є ще один сімнадцятирічний, його звати Богдан, і він також хоче щось сказати «для преси», – каже капітан Мариненко, і ми погоджуємося вислухати співрозмовника.

Богдан потрапив до СІЗО через крадіжку. Таких, як він, або тих, хто за «хуліганку» чи шахрайство, в установі перебуває   більшість. На розмову з журналістами напросився з єдиної причини – висловити ставлення ув’язненого товариства до таких, як його попередник по «зеленій кімнаті»:

– Ми їх зневажаємо. Хочу, щоб про це знали всі, хто продався ворогу.

Це було сильно.