У рамках реалізації гуманітарного проєкту Збройних Сил України «ЕВАКУАЦІЯ 200» пошуковими групами вивезено з району бойових дій 1787 тіл і фрагментів тіл загиблих. Із них — 475 із тимчасово непідконтрольних Україні районів Донецької і Луганської областей.
Що стоїть за цією сухою статистикою, розповідає начальник відділу пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ підполковник Михайло Котелевський, передає АrmyІnform.
Живих переховували серед загиблих
— Гуманітарний проєкт «ЕВАКУАЦІЯ 200» — місія Збройних Сил України, хоча до нього залучені й представники інших міністерств та відомств. Річ у тім, що ми маємо повноваження тільки для того, щоб знайти тіло та доставити його до закладів судово-медичної експертизи. Зрозуміло, для проведення слідчих дій і ДНК-експертизи залучають представників слідчих структур СБУ та Національної поліції, прокуратури, Мінохоронздоров’я, волонтерів тощо. Наступний надважливий етап, де працюємо ми, це — робота з родинами. Отже, на початку місії «ЕВАКУАЦІЯ 200» це був проєкт виключно ЗСУ, до якого цивільних залучали для вивезення тіл із непідконтрольної території.
Після того, як відбувся збіг у ДНК-аналізі генотипів з вірогідністю 99,9999% зразка ДНК загиблого з ДНК батька та матері, ми запрошуємо родичів на «круглий стіл». За участю представників слідчих органів Національної поліції або СБУ, судово-медичних експертів, інших фахівців, долучених до пошуку зниклих безвісти, повідомляємо про те, що відбувся такий ДНК-збіг. Результат таких «круглих столів» — визнання (чи невизнання) родиною, що тіло загиблого належить їхньому родичу.
— Розкажіть докладніше, чому тут долучили цивільних?
— 2014-го після відомих сумних подій поблизу Іловайська, де росіяни розстріляли наші колони, туди направили 8-му медичну роту 61-го мобільного госпіталю для евакуації тіл загиблих. Тоді їм удалося зробити два заїзди — 30 серпня і 1 вересня. Зрозуміло, що ніякого відповідного обладнання не було. Просто військовим медикам визначили відповідні ділянки, де вони можуть під пильним наглядом представників окупаційних військ РФ і незаконних збройних формувань проводити роботи з пошуку та збору тіл загиблих.
Важко навіть уявити, в яких умовах це відбувалося. Вантажили тіла на звичайні вантажівки. Більш того, серед загиблих знаходили поранених і навіть тих, хто переховувався від полону. Тоді живих переховували серед загиблих. Інколи навмисно перев’язували скривавленими бинтами і вивозили звідти. Так удалося врятувати близько 90 осіб.
А загалом 8-ма медрота тоді вивезла близько 250 тіл. Деякі — зі слідами катувань і насильства.
Звісно, на це звертали увагу наші військові, й тому вже 2 вересня 2014 року представники терористів ультимативно заявили: більше військових на «свою територію» не пропустять.
І ми звернулися до представників Національного військово-історичного музею України, які зі свого боку підключили волонтерів із пошукових об’єднань. Ось так ми продовжили роботу з пошуку та евакуації тіл наших загиблих.
— Ці групи і донині працюють у такому складі?
— На жаль, ні. Наприкінці вересня 2016-го закінчився термін дії документів щодо взаємодії з однією з пошукових організацій. На той час пошукові групи від ЗСУ набули досвіду і спроможності. Тому вирішили продовжити роботу автономно. Не вдаватимуся у подробиці, але інколи їхні представники відверто порушували спільні угоди й домовленості. Зокрема ходили по телеканалах, оприлюднюючи різні дані про тіла вивезених полеглих, згущуюючи фарби й прикрашаючи власні заслуги.
Можу лише здогадуватися, з якою метою це робилося, та факт лишається фактом… Нині працюємо з іншими людьми, з якими укладаємо договори. Пошукові групи забезпечуємо всім потрібним і координуємо їхню діяльність. Адже перед тим, як група вирушить у заданий квадрат, слід провести серйозну роботу: домовитися про гарантії безпеки, організувати матеріально-технічне забезпечення пошукової групи, налагодити взаємодію з різними структурами. Наші групи в межах реалізації гуманітарного проєкту «ЕВАКУАЦІЯ 200» продовжують роботу в Донецькій і Луганській областях як на підконтрольній урядові України території, так і на тимчасово окупованій.
Із початку бойових дій на Донбасі в Збройних Силах вважали зниклими безвісти 525 осіб
— А як узагалі надходить інформація про наявність тіла і проводиться евакуація з непідконтрольної території? Наведіть алгоритм на прикладі.
— Умовно: в нас у базі є дані про «солдата Н.», якого вважають зниклим безвісти. Попередньо ми вивчаємо обставини його щезнення, збираємо свідчення співслужбовців, учасників тих подій. Тобто з певною вірогідністю можна припустити, що тіло згаданого «солдата Н.» (якщо він загинув) перебуває саме у визначеній ділянці місцевості. Через СЦКК українська сторона виходить на представників ОБСЄ з пропозицією провести пошукові заходи. Вони зі свого боку виходять на представників «ДНР» чи «ЛНР» із пропозицією провести пошукові заходи на певній ділянці…
— Чи бували випадки, коли ви знаходили тіла загиблих громадян інших країн?
— Звісно. Особисто можу пригадати понад десяток таких випадків. Ці тіла передані родичам для поховання з додержанням норм Міжнародного гуманітарного права. Щодо географії, мабуть, не важко спрогнозувати — Російська Федерація. Це зайве підтвердження того, хто воює на Донбасі.
— А скількох наших бійців наразі вважають зниклими безвісти в районі проведення АТО?
— Узагалі з початку бойових дій на Донбасі у ЗСУ вважали зниклими безвісти 525 осіб. Робота з повернення їх із небуття не припиняється ні на хвилину.
Днями завершено пошукові заходи й відбулося поховання ще одного нашого військового в рамках цього проєкту. Збройні Сили супроводили до місця захоронення на Харківщині останки солдата Федорченка Вадима Олександровича зі 101-ї бригади. Він вважався зниклим безвісти з лютого 2015-го (його останки евакуювали поблизу Дебальцевого).
Нині в ЗСУ 69 осіб вважають зниклими безвісти в районі проведення АТО. Підкреслю: ця статистика стосується лише Збройних Сил. Із цих 69-ти по 26-ти тілах відбулися збіги генотипів поки невстановлених загиблих захисників України з генотипами родичів зниклих безвісти за результатами ДНК-екпертиз. Безумовно, ми знаємо прізвища цих воїнів. Залишається важкий етап роботи з їхніми родинами.
Робота з родинами
— Що стоїть за терміном «робота з родинами»?
— Після того, як відбувся збіг у ДНК-аналізі генотипів з вірогідністю 99,9999% зразка ДНК загиблого з ДНК батька та матері, ми запрошуємо родичів на «круглий стіл». За участю представників слідчих органів Національної поліції або СБУ, судово-медичних експертів, інших фахівців, долучених до пошуку зниклих безвісти, повідомляємо про те, що відбувся такий ДНК-збіг. Незалежними експертами тут виступають представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. Ми інформуємо про те, де виявлено тіло, як проведено експертизи, з обов’язковим дотриманням норм чинного законодавства. Результат таких «круглих столів» — визнання (чи невизнання) родиною, що тіло загиблого належить їхньому родичу.
— І як часто рідні відмовляються визнавати, що представлене тіло є саме тілом їхнього родича?
— На жаль, такі випадки непоодинокі. Дехто навідріз відмовляється вірити, що їхній родич загинув. Їм легше жити з надією. Бувають й інші випадки, коли переважає банальна меркантильність. Річ у тім, що доки військовослужбовця ЗСУ вважають зниклим безвісти, родина отримує його грошове забезпечення з усіма надбавками. Я не вправі засуджувати цю позицію, але такі випадки також є.
— Ви говорили про збіг з ДНК батьків, а як бути у випадках, коли зниклий безвісти круглий сирота?
— Був і подібний випадок. Чоловік — круглий сирота, дітей не має, жив у цивільному шлюбі. Ми припускали, що тіло належить саме йому, але зразок ДНК міг зберегтися лише на елементах одягу. Цивільна дружина як речовий доказ передала слідчому Національної поліції його шапку, яку він носив. Із неї взяли зразки ДНК, які збіглися зі зразками загиблого.
— Наскільки можна довіряти ДНК-експертизі? Маю на увазі надійність обладнання, яким користуються лабораторії в Україні?
— Повірте, з лабораторним обладнанням, як і з фахівцями, сьогодні у країні все гаразд. ДНК тестують по 24 локусах (ділянках ДНК), а це на рівні стандартів провідних держав світу.
«У такі хвилини хочеться змінити рід діяльності»
— В Україні важко знайти людину, яка не знає, що означає «вантаж 200». А як, наприклад, у Києві реагують на ваш шеврон із написом «ЕВАКУАЦІЯ 200»?
— Спочатку люди дивляться на шеврон, а потім, коли зустрічаємося поглядами, вони якнайскоріше опускають очі долі. В принципі нормальна реакція для міста, де мешканці не зовсім переймаються війною. Це захисна реакція. Люди розуміють, чим нам доводиться займатися й воліють відсторонитися від нас, одвівши погляд.
— А який момент у вашій роботі найважчий?
— Найважче дивитися в очі молодій жінці й розуміти, що вона вже вдова, дивитися в очі матері, яка втратила сина. Коли ти маєш показати їм для впізнання фото понівеченого тіла, яке згідно з ДНК-експертизою з вірогідністю 99% є тілом її чоловіка чи сина. Повірте, це дуже важко. В такі хвилини хочеться змінити рід діяльності. Проте я, певно, як ніхто інший розумію сенс вислову, що війна закінчується тоді, коли знайдено й поховано останнього її полеглого солдата.
P. S. Розмову перервав телефонний дзвінок. Михайло Михайлович узяв слухавку і раптом перейшов на російську. Телефонували з окупованої території Донеччини. Знайдено чергове місце поховання. Це означає, що попереду тривалі перемовини, організація виїзду пошукової групи і, можливо, ще один український воїн перестане бути «зниклим безвісти» і його поховають як Героя з відповідними почестями та належним вшануванням.
