У своїй промові на New Statesman’s Politics Live Валерій Залужний демонструє себе вже не лише як головнокомандувач країни, що тримає оборону проти ворога, сильнішого у багато разів. Він говорить як сформований політик із глибоким стратегічним мисленням — людина, яка розуміє не лише поле бою, а й усю архітектуру державного управління під час війни: політичні, економічні та соціальні процеси, що визначають успіх на фронті.
Генерал наголошує: військові відповідають за фізичне знищення ворога, але стабільний і безпечний мир — це виключно зона відповідальності політиків.
Його масштабний погляд і глибинне розуміння управління державою проявляються особливо чітко в тезі: «пояснюючи політичну мету війни, необхідно ставити завдання та об’єднувати керівництво на політичному, економічному та військовому фронтах».
Залужний розкладає війну на складові — мобілізацію, економіку, волю людей, слабкість колективного Заходу та міжнародних інституцій, амбіції Кремля — і абсолютно прямо говорить: без чітко сформульованої політичної мети перемога неможлива. У його баченні війна перестає бути лише фронтом і стає комплексом рішень, які мають працювати синхронно на політичному, економічному та військовому рівнях.
Промова, яку Залужний виголосив на конференції New Statesman’s Politics Live
Шановні колеги! Дякую за запрошення [на пряму трансляцію політики в New Statesman ]. Для мене важливо бути тут сьогодні та говорити про політичну мету війни.
Я вже багато говорив про природу війни, як вона змінюється та як розвивається. Але самі по собі військові дії не можна розглядати як головний інструмент війни. А може, й можна, але лише в певних випадках. І ми про це поговоримо. Ця ідея все частіше приходила мені наприкінці 2023 року, коли ми з моєю командою намагалися підбити підсумки військових дій.
У той час ми переконалися, що військові дії залежать не лише від підтримки Заходу, а й від багатьох інших факторів – таких як здатність та готовність людей до війни, що проявляється рівнем мобілізації, та здатність економіки задовольняти потреби військових. Тільки повне розуміння цих елементів дозволяло планувати військові операції на певний період.
Академічні уроки одразу спали на думку. Коли Клаузевіц говорить про війну як продовження політики іншими методами, він має на увазі, що стратегія не може мати раціональної основи, доки цілі не будуть чітко визначені. Ці цілі мають бути частиною політичної мети. Політична мета війни дає відповіді на всі питання. За Клаузевіцем, війна — це «трійця»: народ, збройні сили та уряд. І народ є найчутливішою частиною, коли йдеться про підтримку війни. Без громадської підтримки неможливо успішно боротися.
Повертаючись знову до Клаузевіца, основою його теорії є те, що війни зазвичай ведуться заради політичних, а не військових цілей. І вони керуються не стільки фізичною силою, скільки здебільшого ідеологією. Інший класичний напрямок військової думки говорив: «Будь-яка боротьба за інтереси може бути реальною та систематичною лише за умови чітких її цілей».
Це перший крок до розуміння дій Росії. Наприклад, її політична мета — це Україна з її державністю та незалежністю, з усім її потенціалом, яка могла б стати воротами до Європи. Використовуючи слабкість колективного Заходу та міжнародних інституцій, російське керівництво сформулювало чітку мету. Мету, яка ніколи не полягала у вирішенні територіальних спорів чи захисті російськомовного народу України. Росія не зацікавлена в Донецькій чи Луганській областях, окрім їхнього мобілізаційного потенціалу.
Виникає природне питання. Яка політична мета? І чому військової стратегії недостатньо, навіть якщо вона впливає на економіку? Все це повертається до основ вивчення війни. А там сказано: «Завдання Верховного військового командування — знищити ворожі сили. Мета війни — забезпечити мир, який відповідає політичним цілям держави». Це означає, що військове командування відповідає лише за фізичне знищення ворога. Але шлях до стабільного та безпечного миру залежить лише від політиків.
Отже, війна сама по собі не є метою і ведеться не лише військовими. Вона ведеться для досягнення миру на певних добрих умовах. Визначаючи політичну мету війни, політик повинен враховувати ситуацію на військовому, соціальному та економічному фронтах. Отримання переваги в цих сферах створює кращі умови для мирних переговорів. Отже, очевидно, що важлива не лише оборона всіх цих фронтів, а й цілеспрямовані атаки на кожну частину ворожої системи. Це дуже важливо у війні на виснаження. Ми повинні пам’ятати про це.
Отже, пояснюючи політичну мету війни, необхідно ставити завдання та об’єднувати керівництво на політичному, економічному та військовому фронтах. У військовій теорії існує лише два типи стратегії для досягнення політичної мети війни: стратегія знищення та стратегія виснаження. Людство нічого іншого не винайшло.
Саме на основі цих двох стратегій ми можемо розглянути, що собою являє наша війна. І, що дуже важливо, знайти правильну стратегію для наших дій, виходячи з чіткої політичної мети. Ось як виглядала ситуація наприкінці 2021 року. Ми значно відставали від ворога за кількістю зброї та військової техніки, боєприпасів та людей. На відміну від росіян, у нас не було багато сучасної зброї. Росія обрала стратегію знищення, зосереджуючись лише на військових завданнях та маючи для цього обмежений потенціал. Цей план передбачав захоплення Києва та удари в інших напрямках. Все це мало статися за короткий, обмежений проміжок часу.
Україна, на яку напав ворог, що в кілька разів перевищував її за економічними розмірами, населенням, військовим бюджетом та армією, вижила. Це сталося завдяки героїзму українців, інноваціям та паритету, якого ми досягли за допомогою наших союзників. Звичайно, така реакція мала бути частиною нашої політичної мети. Героїзм українців був нашим шляхом до Перемоги і мав бути результатом сильної позиції на політичному фронті.
Отже, нам потрібно звернути увагу на військову науку. Вона знову нагадує нам, що для досягнення тієї ж політичної мети, коли стратегія знищення не працює, вона змінюється стратегією виснаження.
Це жодним чином не скасовує кінцевих цілей. Сьогодні весь світ, і не тільки ми, вже впевнений у цьому. У 2023 році Росія перевела свою економіку на військові рейки, розгорнула пропаганду та змінила закони, сформувала стратегічні резерви та втягнула нас у війну. Війну на виснаження. До кінця 2023 року ця стратегія була абсолютно відшліфована та досконала. Події 2024 року, і особливо 2025 року, попри невеликі здобутки на фронті, показують, наскільки ефективною є ця стратегія для досягнення Росією своїх політичних цілей.
У військовій класиці стверджується, що слабкого ворога можна розгромити, знищивши його збройні сили. Але сильну та могутню країну не знищити методами знищення без виснаження. Вони також додають, що «війна на виснаження ведеться здебільшого за рахунок резервів, накопичених у мирний час. Велика країна може організувати війну на виснаження лише на основі роботи своєї промисловості під час війни. Військова промисловість може розвиватися лише за військовими контрактами».
«Підготовка до війни на виснаження повинна зосереджуватися здебільшого на загальному, пропорційному розвитку та вдосконаленні економіки, оскільки слабка економіка, звичайно, не витримає важких випробувань виснаженням». Важливо пам’ятати, що стратегія виснаження — це не просто покроковий план досягнення кінцевої військової мети, а й план створення матеріальної переваги, яка зрештою унеможливить для ворога успішну боротьбу. Але війна на виснаження відбувається також і на політичному фронті. Як я вже казав, головне — це люди та їхня здатність чинити опір шляхом мобілізації. Отже, шлях до політичного розгрому дуже швидкий, якщо немає інтересу до мобілізації.
Щодо військових дій у стратегії виснаження. Військові дії відіграють важливу роль у досягненні політичних цілей, але вони не є головним чи завершальним кроком. Іншими словами, військові дії противника сьогодні мають створювати соціальний тиск, втрати в людських ресурсах та людських ресурсах. І ще одне, що слід додати щодо стратегії виснаження. Стратегія виснаження має завершальний удар. Коли країна руйнується економічно та соціально, ворог повинен завдати останньої атаки.
Отже, саме майбутні загрози та ризики показують нам, що визначення чіткої політичної мети — це не лише завдання для збройних сил, а й керівництво для політичної підготовки до війни – підготовки, яка включає багато речей, таких як економіка, внутрішня та зовнішня політика. Аналіз майбутнього війни має сформувати єдину мету, яка об’єднує військовий, політичний та економічний фронти.
Коли ми формуємо політичну мету війни, важливо пам’ятати, що війна не завжди закінчується перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Так було у Другій світовій війні, але це рідкісний виняток, оскільки такого майже ніколи не траплялося в історії людства. Більшість війн закінчуються поразкою для обох сторін, або ж кожна сторона впевнена у своїй перемозі, або ж є інші варіанти.
Тож, коли ми говоримо про перемогу, чесно кажучи, це знищення Російської імперії, а поразка – повна окупація України з її розпадом. Все інше – це лише продовження війни.
Ми, українці, звичайно, прагнемо повної перемоги, тобто розпаду Російської імперії. Однак, не можна забувати, що війна може продовжуватися в політичній та економічній сферах. Іншим важливим елементом у формуванні політичних цілей сьогодні є гарантії безпеки. Звичайно, гарантії безпеки можуть включати членство України в НАТО, ядерну зброю на території України або велику військову силу, здатну протистояти Росії. Однак сьогодні ми про це не говоримо. І через технологічну та доктринальну неготовність будь-якого члена НАТО чи будь-якої іншої країни, окрім Росії, України та Китаю, це питання взагалі не може обговорюватися.
Отже, формулювання політичної мети війни – це найскладніше випробування для мислення політика. Саме тут можливі найбільші помилки.
Однак головною політичною метою України може бути зупинення здатності Росії атакувати Україну на тривалий та помітний період часу. Інструменти та форми такої агресії змінюються і продовжуватимуть змінюватися, але всі вони служитимуть одній й тій самій політичній меті.
