“Мене налякало, що хтось може зайти, все побачить і мене почнуть відкачувати. Щоб приховати всі сліди, я став пити свою кров. Не знаю, скільки я її випив… Спочатку мене вивертало, але я продовжував відсмоктувати, скільки зміг. Коли вже почало мерехтіти в очах і я не міг поворушити ногами і руками, то з останніх сил надряпав на стіні для дружини: «Квіточка, пробач!» І поруч написав цим бовдурам, що я не правосек. Це я ще пам’ятаю…” – розповідь Олександра.

Воєнні злочини не мають терміну давності, тому важливо встановлювати окупантів, причетних до вбивств українських військових.

Звіт Місії також містить інформацію про насильство російської адміністрації щодо жителів окупованих територій України. В тому числі йдеться про вбивства цивільних осіб, свавільні затримання та обмеження свободи висловлення поглядів.

Протягом усього фільму подаються розмови росіян, тим часом на екрані глядачі бачать кадри зруйнованих українських міст та сіл на Харківщині, Київщині, Миколаївщині та Донеччині. Зйомки тривали влітку та восени 2022 року, а також влітку 2023-го.

“Вон телек стоит, причем он неповрежденный! Только туда не попадешь! Бл*, у них квартиры-то немаленькие, бл*ть, такие! Просторные! Кроватку, наверное, заберу себе! Пизд*тая!”

«Певний час ще було маленьке віконечко, звідти я ще міг кошмарити росіян. Поклав як мінімум шістьох. Вони постійно кричали, щоб я здавався» – сміється Владислав

Україна, коли туди приходить русскій мір з російсько-фашистськими загарбниками.

Важко зрозуміти, як це все може відбуватись просто в Україні, куди увірвались російські фашисти. Важко осягнути, як після цих випробувань можна вижити. А Олексій ще зберіг почуття гумору і позитив.

“Керівник табору, колишній український правоохоронець Валерій Астахов, котрий втік у 2014 році погрожував: якщо не підкорюся Росії, то просто помру у таборі, – свідчить Денис. – Я не хотів бути громадянином Росії. З російського номера подзвонив на гарячу лінію Save Ukraine і стрибав від радощів, коли дізнався, що по мене приїдуть. На кордоні фсбшники двічі допитували і перевіряли телефон. А коли я побачив напис “Україна”, я взяв в обійми важку сумку і просто закричав: “Слава Україні!”

Полон – це коли б’ють за українське слово. Московитам завжди була різниця, а малоросам – “кака разніца”

“Не дай Бог, вони почують українську мову. І так було всюди, не лише в Таганрозі. Я була свідком такої картини, коли дівчинка сказала українське слово – охоронець прийшов і побив її. Дівчинка сказала слово “бильце”.”

Душа Харкова, яку не зможуть знищити російсько-фашистські загарбники, на світлинах харківської ілюстраторки Саші Анісімової.

Найважчим у полоні зі слів прикордонника були не нелюдські тортури, не голод і не болючі рани, найважчим було очікування. Важко було віднаходити в собі терпіння, підтримувати побратимів, які вже втратили надію і життєву силу терпіти моральні і фізичні катування москвинських нелюдів.

“В одне з бомбосховищ на «Азовсталі» був приліт. Тут ховалися в основному цивільні: жінки та діти. Від потужного удару пробило бункер — завалило 75 людей… Вони задихнулися в цій пастці.”

Те, що твориться прямо зараз, але різко зникло з повістки дня окупаційного інформаційного простору.

Серед них є вбиті російські вояки, а також, можливо, українські бійці. Деякі тіла пролежали в районі Андріївки, Кліщіївки, Курдюмівки понад рік.