Джерело: Суспільне.
Дрони серед кавунів: як херсонські аграрії збирають врожай під обстрілами
На узбіччі легкова автівка, яку російські окупанти спалили ударом FPV-дрона. Трохи далі – згорілий причіп від вантажівки й понівечена заправка.
Це відрізок траси М-14 Миколаїв – Херсон, проїзд яким останніми тижнями через атаки ворожих безпілотників перетворився на гру в рулетку.
Окрім підбитих машин, уздовж цієї дороги чорніють смуги згорілих полів, і що ближче до Дніпра — то частіше.
Проїзд цією дорогою останні тижні більше схожий на лотерею: повезе — проскочиш, ні — зустрінеш російський FPV-дрон.
Херсонщина сьогодні — регіон, де замість кавунів фермери збирають уламки безпілотників, а замість плуга освоюють антидронові рушниці й системи РЕБ. Ворожі атаки знищили тисячі гектарів врожаїв, техніку та людей. Та попри це, аграрії не полишають свої поля.
«Я вирішив із ними боротися»
У Бериславському районі фермер Олександр Гордієнко зустрічає гостей біля автівки з РЕБом на даху. В руках у нього «Чуйка» — український детектор дронів. Він «прикриває» трактори, які поряд культивують поле в надії на осінню посівну кампанію.
— Торік навіть думки не було, що дрони дістануть сюди, — каже він, приглядаючись до неба. — А зараз вони контролюють до 30 кілометрів від Дніпра. «Молнії», розвідники, FPV — усі типи.
Його господарство росіяни вже накривали й бомбами, і дронами. Згоріли комори, будинок, техніка. Загинув тракторист Василь. Та Олександр не здається: РЕБами й рушницею він збив уже з десяток «пташок».
— З першого разу не виходить, але з четвертого-п’ятого падають, — знизує плечима він. — Потім іду в поле шукати, щоб знешкодити.
«Кожен виїзд — гра зі смертю»
Допомагає Гордієнку сусід Сергій Михальцов. До війни він розводив качок. Зараз майже все майно підприємця знищене, але рідні місця він вирішив не покидати. Працює з Олександром і в полі на техніці, і логістом, і механіком – де треба допомога, там і він. Тепер — рятує овець та лагодить техніку. Недавно вони вивозили кілька десятків тварин із Берислава. Їхали вночі, прикриваючись РЕБом, натрапили на міну, але все ж дістались.
— Уже неможливо було їх там тримати, а шкода ж тварин. Оце як було нібито перемир’я весною, то вирішили вивозити. Завантажили їх у КАМАЗ, а Олександр Дмитрович з РЕБом прикривав позаду. Вночі їхали, попали на протипіхотну міну-пелюстку. Колеса пошкодили, але дотягнули. Які ж вони змучені були, ті вівці. Зараз он постригли їх, відкормили трішки, доглядаємо, – показує на огороджений загін Сергій.
Серед уламків дронів, які вони зібрали на полях, пасеться врятоване стадо. І це, мабуть, найяскравіший символ: життя вперто проростає навіть там, де щодня падає смерть.
Він додає, що ця історія і факт роботи їхнього господарства в таких умовах свідчать про впертий характер Гордієнка. “От він не хоче здаватися, розумієте?”, – з посмішкою каже Сергій.
— Ми, українці, свою землю ніколи просто так не віддавали. Ми осіли тут, важко працювали багато років. А тепер усе кинути? Я так не можу, – міркує Гордієнко. – Що будем далі робить? Сіяти. Надіюся, що це закінчиться, хоча й бачу, що стає тільки гірше. Будемо виходити на державний рівень, просити якісь гуманітарні коридори чи антидронові засоби. Нам нема куди тікати.
«Деякі сусіди врожай так і не зібрали»
За кількадесят кілометрів, у Білозерському районі, працює господарство «Роксолана». Його керівник Максим Максимов успадкував справу від діда й батька.
— На наших полях було десь 20 дронів. І це тільки ті, що ми знайшли, — каже він. — Деяким сусідам довелося залишити врожай — працювати стало неможливо.
У 2022-му господарство згоріло під обстрілами: комбайни, сівалки, склади. Та Максим повернувся після звільнення правобережжя і відновив роботу. Минулого року вдалося відкрити зрошення через Інгулецький канал. Тепер тут знову росте пшениця, кукурудза, соняшник — і навіть кавуни.
— Збирали по частинках усе, що можна було врятувати. Самі очищали поля від мін і уламків ракет. Навесні 2023-го вже почали сіяти, — каже Максим, показуючи мені своє господарство. — На осінь наступного року нам відновили зрошення через Інгулецький канал, який росіяни пошкодили під час відступу. Так, до нас уже залітали “шахеди”, були й ракетні удари , але от коли FPV-дрони почали діставати, працювати стало дійсно небезпечно.
Коли пʼять кілограмів — це маленький кавун
На баштані господарства збирачі скочують кавуни у рядки, вантажівка повільно ковтає зелені кулі.
— У нас тут кілька сортів, експериментуємо, що краще буде рости, що людям сподобається, – каже Махамад Нісалов, піднімаючи великий кавун, кілограмів на 15. У цьому господарстві він відповідальний за баштан, адже присвятив цій справі багато років. – Цього року ночі були холодні, для кавуна це не дуже добре. Але маємо хороший результат завдяки нашим людям, які доглядали поле — і, насамперед, завдяки військовим, які нас захищають і дають змогу тут працювати.
Місцевий клімат дає херсонським кавунам особливу солодкість, яку не сплутаєш ні з чим. Але навіть вони тепер — під прицілом дронів.
Чим особливі херсонські кавуни? Махамад відповідає, що це все через місцевий клімат.
— От візьміть Миколаїв: наче поряд, наче все так само робиться — а в нас все одно кавун раніше дозріває. А якщо взяти ще на південь – та ж Чаплинка, Генічеськ. Ми там колись займалися баштаном, так піднімали врожаї вдвічі-втричі більше, ніж тут. А кавуни по чотири-пʼять кілограмів навіть із поля не збирали, бо всі хотіли великі, – згадує Нісалов і відрізає мені велику червону скибку. Кавун і справді дуже солодкий, а на полі смакує, як у дитинстві.
«Ми свою землю ніколи просто так не віддавали»
Фермери Херсонщини живуть у постійному балансі: між сівбою й війною, між життям і ризиком. Для них новий сезон — це не лише питання врожайності, а й питання виживання.
— Ми будемо сіяти, — каже Олександр Гордієнко. — Проситимемо гуманітарні коридори, антидронові засоби. Але кидати землю — не варіант.
— Нам уже треба думати про РЕБи, детектори дронів і рушниці. Може, захисні решітки на техніку ставити, – ділиться Максим думками. – Скоро треба соняшник косити, будемо координуватися з військовими по безпековій ситуації. Але залишати це все ми не збираємось — принаймні, зараз. Я присвятив цьому все життя, знаю тут людей і вони мене добре знають. Почати щось з нуля в іншому місці буде дуже важко.
Ця впертість — і є те, що тримає Херсонщину живою. Серед чорних полів, зруйнованих господарств і уламків «Молній» продовжує проростати пшениця. А значить, є майбутнє.
