“Не почуваюся людиною з інвалідністю. Так, у футбол не граю, але з друзями знаходимо інші розваги. Я за кермом, веду активне життя. На двох ногах було зручніше — але жити можна і так. І жити достойно… Плани не будую. Йде війна. Радію кожному дню, кожній хвилині.”
Історія Дмитра – випробування з хепі-ендом. Оповідь про те, як робочий шахтарський колектив повернув ветерана з ампутованою ногою до повноцінного життя, подарував віру, силу долати труднощі, а головне, відчуття повноти життя.
Джерело: Обозрєватєль.
Завжди усміхнений, з «бісиками» в очах — таким Дмитро Драгінда сім років тому прийшов працювати в шахтарський колектив шахтоуправління ДТЕК Тернівське на Дніпропетровщині. Більше двох років тому він пішов добровольцем до лав ЗСУ. А повернувся додому вже іншим — із протезом замість ноги, з болем і важкими спогадами.
Перший тиждень після поранення він не знав, як жити далі. Але потім пролунав дзвінок із шахти: «Ти частина команди. Повертайся — розберемось разом». І Дмитро вирішив: треба повертатися. До своїх. До роботи, яка теж має значення — добувати вугілля, щоб було світло. Для побратимів на нулі. Для лікарів, учителів, усіх українців, які продовжують жити і будувати майбутнє — попри війну.
Як з’ясувалося згодом, саме повернення до колективу стало одним із тих невидимих, але потужних факторів, що повернули усмішку на обличчя Дмитра. В очах знову з’явились ті самі «бісики» — вже не без сліду побаченого, але з внутрішнім світлом і твердим переконанням: «Живий залишився — значить, треба жити далі».
ів, що маю виконати свій обов’язок — піти захищати країну. Звернувся до ЦК і записався добровольцем.
Як рідні зреагували на ваше рішення?
Кохана за мене хвилювалася, не хотіла відпускати, але попри це чекала на моє повернення та була поруч.
Яким був ваш бойовий шлях?
Служив штурмовиком у Запорізькій області. Брали участь у штурмах, жили в бліндажах — багнюка, миші, ніде помитись. Взимку й восени берці мокрі, у ноги холодно, висушити нічого неможливо. Треба було звикнути до всього, навіть до мертвих. І до думки, що можеш не повернутись. Це найважче.
Як довго ви були на фронті?
Рік. Потім — контрнаступ на Запоріжжі. Ми відбили позицію, але дрони й снаряди почали летіти. Я не встиг добігти до окопу — перебило ногу, зачепило артерію.
Хлопці пішли далі, я наклав турнікети. За мною повернулися десь через три години. Минуло вісім годин до моменту, коли мене привезли до лікарні. У Запоріжжі сказали, що ногу врятувати неможливо. Прокинувся вже без неї.
Як проходила адаптація?
Перший тиждень було дуже важко. Ще два дні тому бігав — а тут лежу без ноги. Болить. Не знаю, що робити. Але зрозумів: якщо залишився живим — треба жити. Через п’ять місяців зробили протез. Стати на дві ноги знову — це відчуття не передати словами.
Хто підтримував вас у цей час?
Приїжджали хлопці з шахти. Компанія ДТЕК була постійно на зв’язку — допомогли з документами, реабілітацією. І зараз звертаюсь, коли треба.
Керівництво зробило так, щоб я повернувся саме на свою дільницю. Працюю зараз не під землею, а на поверхні — за комп’ютером. Це інша робота, але не менш важлива. Без моїх звітів дільниця не зможе працювати.
Що змінилося після повернення?
Не почуваюся людиною з інвалідністю. Так, у футбол не граю, але з друзями знаходимо інші розваги. Я за кермом, веду активне життя. На двох ногах було зручніше — але жити можна і так. І жити достойно.
Про що мрієте зараз?
Я зустрів свою людину. Це дуже важливо — мати когось поруч. Плани не будую. Йде війна. Радію кожному дню, кожній хвилині.
Що скажете тим, хто зараз повертається з фронту?
Не замикатися в собі. Не топити біль в алкоголі. Вірити, що життя може бути знову хорошим. Я бачив багатьох побратимів із пораненнями в клініках у Дніпрі, Запоріжжі, Львові, Чернівцях. Дуже важливо — щоб поруч були люди, які підтримують.
Роль помічника ветерана
У компанії ДТЕК, де працює Дмитро, діє програма підтримки ветеранів. Це не поодинокі ініціативи, а комплексна система, що вибудовується у взаємодії з державою, ветеранськими організаціями та самими захисниками.
У ДТЕК не ухвалюють рішень за ветеранів — тут діють разом із ними. Так зʼявилася роль помічника ветерана — це колеги, які пройшли схожий шлях або працюють у темі не перший рік. Вони допомагають розібратися з документами, пільгами, адаптацією в команді та поверненням до професійного життя.
На підприємствах компанії працюють штатні психологи. Є також можливість звернення до корпоративного психолога онлайн. Це не бонус, а частина необхідної підтримки — для ветеранів і для колективів, які разом з ветеранами проходять шлях адаптації.
Для військових, які повертаються після служби, діє спеціальний страховий пакет «Ветеран+» — із розширеним доступом до медичних закладів, лікуванням хронічних захворювань, стоматологією, психотерапією, вакцинацією, масажами.
У 2025 році компанія розпочала пілотний проєкт з адаптації робочого простору для людей з інвалідністю. До кінця року його планують масштабувати на більшість виробничих майданчиків. Мета проста: зробити все можливе, аби ті, хто захищав країну, могли повернутися не лише додому, а й на свої робочі місця — туди, де їх чекають.
Історія Дмитра — це не лише особистий досвід, а й приклад того, як бізнес може бути справжнім партнером для своїх людей у найскладніші моменти життя. У ДТЕК не просто створили «умови» для ветеранів — тут щодня будують культуру турботи, ДНК якої – повага до захисників. Завдяки цій підтримці ті, хто віддав частину себе за країну, мають змогу знову бути частиною життя, продовжувати свій шлях поруч із тими, хто чекав, повернутися до професії, колективу, до себе.
