Джерело: “Настоящее время”
Ми не маємо права їх списувати: люди, що залишилися по той бік окупації
На тимчасово окупованих Росією територіях України досі залишаються сотні тисяч наших громадян. За словами Зеленського, лише на території Донбасу — щонайменше 200 тисяч. Для розуміння масштабу: до 2014 року тільки в Донецька область мешкали понад чотири мільйони людей. Тепер же повернення додому перетворилося на складну, небезпечну й виснажливу операцію, яка іноді триває днями або навіть тижнями.
Єдиний гуманітарний коридор, через який цивільні можуть потрапити на підконтрольну Києву територію, проходить через кордон з Білорусь — пункт пропуску Доманово‑Мокрани. Він працює лише в один бік — на в’їзд до Україна. Щодня його перетинають у середньому від 10 до 20 людей, інколи по сто влітку. Це мізерна цифра на тлі тих, хто ще лишається в пастці.
«Там пекло»
Ті, хто виривається, часто не дозволяють показувати свої обличчя: по той бік залишилися рідні. Будь-яка публічність може обернутися для них переслідуваннями.
Люди, що прибули з окупованих частин Херсонської області та Запорізької області (а також з Луганської області і навіть Криму), говорять про одне й те саме: постійна небезпека, страх і безправ’я.
Міни на дорогах, тіла загиблих, які можуть лежати просто на вулиці днями, заборона навіть забрати померлих — усе це не вигадки й не перебільшення. Люди описують міста, де смерть стала звичним елементом пейзажу. Де сусіда можуть убити — і ти не маєш права навіть поховати його.
«Міни стоять. Наїхали — колесо відірвало, на десять метрів відкинуло. Ідеш собі містом — лежить мертва людина. Вона три дні лежить, її собаки починають об’їдати, а ти з нею прожив десятки років, ми його добре знаємо. Вони забороняють забирати [тіла]. Я кажу: “Надю, та це ж Юрко!” Юрко лежав три дні, собаки його об’їли», — згадує Віктор.
Катування як буденність
Окремою темою звучать розповіді про тортури. Чоловіків забирають на «бесіди», вивозять у невідомому напрямку, б’ють, катують струмом, калічать. Ці свідчення повторюються знову й знову — від різних людей, з різних населених пунктів.
Це не точкові випадки, а система залякування, щоб зламати будь-який спротив і зробити населення максимально покірним.
Діти війни, які ще не розуміють
Найболючіші історії — про дітей. Волонтери розповідають про бабусь, які вивозять онуків після загибелі батьків, аби їх не забрали до інтернатів. Діти інколи не усвідомлюють, що сталося, і продовжують вірити, що їдуть «до мами й тата».
Волонтер Сергій проводжає мікроавтобус і розповідає, що за чотири роки, відколи він допомагає тут людям, почув стільки історій, що можна написати книгу. Каже, деякі з них згадувати особливо боляче:
«Їде бабуся з онуком. Мами й тата вже немає серед живих — ворожий дрон. На другий день приїхали забирати онука, бо вона вже за тим законодавством не підпадає під опіку. І вона їде з тим онуком. Я кажу: “Мішаню, ви їдете до Києва?” Він каже: “Так, до мами й тата”. Я розумію, що хлопчику вісім чи десять років, він бавиться. Усе розуміє, але не розуміє, що батьків уже немає».
Жінка вивезла онука з окупації, щоб його не забрали до дитбудинку, а хлопчик вірив, що їде до батьків. Більшість людей, з якими спілкувалися журналісти, головними причинами виїзду називають страх за життя, неприйняття окупаційної влади та бажання возз’єднатися з близькими.
Це трагедія, яку не виміряти цифрами. Це покоління, що дорослішає в умовах втрати, страху й невизначеності.
Чому люди залишаються
Головні причини — страх за життя, неприйняття окупаційної влади, бажання врятувати дітей або возз’єднатися з родиною. Але є й інша сторона: багато хто не може виїхати фізично.
Серед тих, хто лишається:
- літні люди, які не витримають дороги
- люди без коштів
- хворі або маломобільні
- ті, хто доглядає за родичами
- ті, хто боїться фільтрацій або помсти
Іноді люди відправляють сім’ю вперед, а самі залишаються останніми — продати житло, доглянути батьків, завершити справи. Не всім вдається вирватися.
Ми не маємо права від них відмовлятися
У суспільстві час від часу з’являється небезпечна думка: мовляв, якщо люди залишилися в окупації — значить, самі винні або «обрали» таке життя. Реальність набагато складніша.
Більшість із них — заручники обставин. Вони не голосували за війну. Не запрошували окупантів. Не мали можливості втекти. Часто — буквально фізично.
Відмовитися від них — означає подарувати окупанту головну перемогу: переконання, що ці території та люди більше не належать Україні.
Це наші люди — навіть якщо вони далеко
Кожен, хто перетинає гуманітарний коридор, привозить із собою доказ: Україна там досі є. У мові, у документах, у спогадах, у впертій надії повернутися додому.
Поки там живуть українці — ці землі не «втрачені». Вони тимчасово окуповані.
І саме тому ми не маємо морального права викреслювати цих людей зі свого «списку своїх». Бо завтра на їхньому місці може опинитися будь-хто.
І ще тому, що для багатьох із них віра в те, що їх чекають, — це останнє, що тримає над прірвою.
