Боєць із позивним «Киця» — водій 4-го батальйону оперативного призначення «Сила Свободи» бригади «Рубіж». Його історія — про батьківську любов і неймовірну стійкість. Його сила духу могла б дати фору багатьом.

Син три роки жив під окупацією. Вони не бачилися й не говорили — навіть після звільнення Херсона, хоча жили зовсім поруч, через річку. До хлопця приходили російські загарбники, питали про батька. Дитина впоралася — відповіла так, що врятувала і себе, і тата.

— Чекаю на сина. Він у мене на грудях спав, я його носив, — каже воїн, і в очах у нього спалахують тисячі сонць. — Зараз, вже не знаю, який він, по голосу чую – в нього такий голосок вже.. та й, походу, вимахав уже дядько… Сьогодні побачимо, що за дядько там приїде, — усміхається батько.

Захисник встає, збирається на довгоочікувану зустріч. Одягає військову форму.

— Вона нова. Я тримав її для цієї миті. Бачите, навіть трохи поправився, — каже чоловік із посмішкою.

Воїн стоїть під дощем, не зважаючи ні на що. Пильно вдивляється в дорогу.
Син приїхав.