7 років тому, 20 травня 2019 року, відбулася інавгурація Володимира Зеленського.

Це шоу розгорталося просто посеред кривавої війни — під час втрат, болю й самопожертви воїнів, які щодня тримали лінію бойового зіткнення.

Позаду була героїчна оборона ДАПу, кровила пам’ять про Іловайськ, Дебальцеве, Авдіївку, Широкине. Герої, яким аплодували в залах НАТО, продовжували битися за Україну. Кіборг Марченко ще не знав, що йому вже готують ґрати. Бронежилети, закуплені воюючою Україною, згноять на складах, а весь київський гарнізон, як зізнався згодом Резніков, зустріне велику війну взимку 2022-го з одним-єдиним шоломом у резерві.

Він прийшов купатися в любові глядачів своєї вистави.

Він не знав Майдану. Не знав Революції Гідності.

У 2014 році він просто заблукав — між людьми, які виборювали незалежну Україну, і сепаратистами, що захоплювали Горлівку.

У Донецьку продовжувала працювати катівня «Ізоляція». Українські партизани вели запеклу боротьбу, розплачуючись життям. На українську новітню зброю чекало забуття, на заводи оборонки — запустіння. Відновлена система протиповітряної оборони не знала, що її роззброять напередодні вторгнення, а вилучені ДБР-клістрони перетворять її на ритуальну ляльку для мешканців Офісу Президента.

Він прийшов із гаслами «перестати стріляти», «отстаньтє от людей Донбасса», «пусть говорят на каком языке хотят».

Прийшов заявити про «мир в очах Путіна», грати роль «слуги народу». Годувати людей зрєліщами й обіцяти хліб в «економічному паспорті українця».

Прийшов — приспати суспільство. Роззброїти країну. І цинічно потоптатися по священній крові Захисників.

Ще були живі сотні тисяч українців…

Шоу…

Шоу, від якого віяло могильним, льодяним холодом.