«2017-й. Авдіївка. 200 метрів до ворога. Літо. Ніч. Гробова тиша. Я біля бійниці, товариш — віддалік. З радіоперехоплення знали — ворог планує вислати ДРГ.
І тут — позаду кроки. Свої чи ворожі диверсанти просочились?! Автоматично опускаю руку до автомата. Хоч він і поруч, та я ніяк не встигаю до нього. Куля — швидша!
Вихід один — хапаю гранату! Блискавично та швидко. Висмикую кільце і миттю підлітаю до групи силуетів. Показую сюрприз у руці: відпущу пальці — гаплик усім.
— Стояти! Граната!
Спинилися.
— До вас підкріплення.
— Ми нікого не чекаємо.
Гукаю свого напарника. У відповідь — тиша. Думаю все, знайшли його. Гукаю ще раз.
— Я тут! — почулося в унісон із затвором автомата.
— Ти їх тримаєш?
— Тримаю!
Хапаю рацію.
— Можна ми хоч покуримо? — запитують хлопці.
— Почекайте, потім разом покуримо, якщо ви дійсно свої.
Не спускаючи очей з бійців, передаю по рації, що в мене гості. На тому боці запевняють, нікого не відсилали. Напруга зростає. Попросив уточнити.
— Тільки швиденько, бо нерви не залізні.
Спостерігаю за бійцями. Стоять, жартують, впевнені в собі. У цей час по рації передають, що після інформації про можливий візит ДРГ нам швиденько відправили на підкріплення 4 бійців. При цих словах хлопці міняються в обличчі. Я розумію їхній подив. Їх — троє…. Можуть бути як свої, так і ДРГ.
Ще раз прошу уточнити. А сам розмірковую. Дивна у них вимова. Чим? Це ж наш рідний суржик, який просто неможливо підробити чи вивчити. Суржик, яким вони так смачно і голосно розмовляють між собою.
Посміхнувся. У цей момент прийшло підтвердження. Їх все ж таки має бути троє… Часто потім згадували цей момент».
Старшина Андрій Охотін — із Сибіру. Але перше, що вражає під час спілкування — невимушена українська мова.
— У побуті я розмовляю російською. Але живу в Україні. Її мова — українська. І я маю її знати. Адже повага до себе починається з поваги до країни. Вважаю, що людина яка хоче вивчити українську — зробить це. Чому ні? Це красива і приємна мова, — говорить Андрій.
І хоча чоловік народився в Кривому Розі, свідоцтво про народження отримав на батьківщині тата в Сибіру, куди переїхав з батьками ще немовлям. Вже підлітком повернувся до Кривого Рогу. Стверджує, за роки життя в Україні так полюбив країну, що без роздумів пішов за неї воювати. Починав із Криворізького Майдану. З початком війни став волонтером. Та 2016-го все ж взяв до рук зброю.
— Під час вибору частини в мене було дві умови: без навчальних центрів і лише перша лінія оборони. У мене був знайомий командир батальйону «Кривбас» Павло Федосенко. Сказав, що забирає мене до себе механіком-водієм БМП. Так і потрапив у 54-у бригаду. Згодом перекваліфікувався в навідники. Та коли наш старшина йшов на ротацію, я прийняв його посаду.
Отак два роки чоловік і прослужив старшиною. З батальйоном брав участь у міжнародних командно-штабних навчаннях Rapid Trident-2018. А після них — звільнився. За пів року потому з побратимом пішов служити, але у 53-ю бригаду. Знову до Федосенка, тільки Сергія, молодшого брата. Знову ж таки, старшиною. Порівнюючи різні напрямки, на яких доводилося воювати, Андрій по черзі описує кожен.
— Найбільше обстрілів було в Авдіївці. Там і невелика відстань до противника — 200 метрів, і обстріл зі стрілецької зброї міг затягтися на 6 годин, — згадує чоловік. — На Світлодарці противник влаштовував артилерійський обстріл по 4 години. Горлівка по-своєму складна. Багато зеленки, що дає шикарні умови для ДРГ.
Всюди — своя «родзинка».
Нині Андрій Охотін вже звільнився та з родиною переїхав до столиці. Як каже сам, спробує почати нове життя. Впевнений, саме час із сім’єю стане справжньою реабілітацією після війни.
Джерело: https://armyinform.com.ua/2019/11/sybiryak-andrij-ohotin-ya-povazhayu-ukrayinu-tomu-i-vyvchyv-movu/
