Нова Каховка окупована російськими військами з 24 лютого 2022 року — першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

6.03.2022 люди вийшли на мітинг сказати російським окупантам, щоб вони забирались геть.

Історії цих чотирьох українців, які сповна зазнали, що таке «русскій мір», — лише маленька частинка тієї величезної біди, яку принесли рашистські садисти. Та за кожною такою історією — біль і горе окремо взятої родини, для якої ця біда стала особистою трагедією.

Усі четверо опинилися в руках російських силовиків у травні 2024 року. За їхніми свідченнями, перед офіційним затриманням вони місяцями перебували в підвалах, зазнавали побиттів і катувань, а зізнавальні показання давали під фізичним та психологічним тиском. У суді підсудні відмовлялися від частини своїх первинних свідчень і розповідали про насильство під час допитів. Однак суддя Денис Вовченко ставив під сумнів їхні заяви про тортури, а подекуди фактично трактував вибиті, за словами обвинувачених, зізнання як підтвердження правдивості показань.

12 листопада 2026 року Південний окружний військовий суд засудив Кожем’яцьку до 14 років колонії, Бернацьку — до 13 років і 4 місяців, Пелешука — до 13 років, Семенюка — до 14 років. «Медіазона» розповідає, як четверо жителів окупованого міста опинилися на лаві підсудних, що відбувалося з ними після затримання і як проходив судовий процес, у якому заяви про катування залишилися без належної уваги.

Далі переклад тексту Медіазони.

Продавчиня тютюнового кіоску з окупованої Нової Каховки Наталія Кожем’яцька погодилася співпрацювати з українською розвідкою, сподіваючись урятувати сина від відправлення на передову. Вона пережила катування та зґвалтування, пропустила похорон матері, убитої внаслідок удару безпілотника, і зрештою сама стала обвинуваченою у пособництві тероризму.

Разом із Кожем’яцькою на лаві підсудних опинилися троє її земляків — Костянтин Семенюк, Анастасія Бернацька та Павло Пелешук. Усі вони стверджують, що провели по пів року «в підвалах», завчаючи зізнання під диктовку «неприємних людей у масках». Південний окружний військовий суд засудив їх до позбавлення волі на строки від 13 до 14 років.

«Медіазона» розповідає, як відбувався судовий процес над четвіркою з Нової Каховки та як його вів суддя Денис Вовченко, переконаний, що за допомогою катувань із обвинувачених «вибивали правду».

Коли в жовтні 2025 року 66-річна Анна Биндюкова разом із родичами поверталася до окупованої Нової Каховки з похорону племінника, у їхню машину влетів безпілотник. Удар припав на той бік автомобіля, де сиділа пенсіонерка. Вона загинула на місці.

Жодна з двох її доньок не змогла приїхати на похорон: Тетяна з дітьми після початку повномасштабної війни евакуювалася до Київської області, а Наталію російські силовики забрали ще понад рік тому.

«Збирайся, ти з нами надовго». Як починалася справа четвірки з Нової Каховки

17 травня 2024 року дорогою на роботу до 45-річної продавчині тютюнового кіоску Наталії Кожем’яцької підійшли незнайомі чоловіки. На кілька годин зв’язок із нею зник, а ввечері ті самі люди привезли її додому, до матері.

— Наташа була дуже налякана, не могла розмовляти, — розповідає її сестра Тетяна. — Єдине, що вона сказала мамі, — її катували електрошоком і змушували в чомусь зізнатися, але в чому саме — вона й сама не розуміла.

За словами Тетяни, того вечора сестра залишилася вдома й «вірила, що її більше не затримуватимуть, адже вона нічого не зробила». Однак ближче до півночі по Наталію прийшли знову.

— Сказали їй: «Збирайся, ти з нами надовго», — згадує Тетяна.

Кожем’яцьку відвезли до підвалу колишнього управління поліції Нової Каховки. Наступні шість із половиною місяців вона провела в цій та інших таємних в’язницях, розповідає її сестра. Там Наталія нарешті дізналася, у чому її звинувачують.

За тиждень до її викрадення в місті вибухнув автомобіль Максима Карого — дільничного, якого окупаційна влада призначила головним спеціалістом відділу безпеки Новокаховської військово-цивільної адміністрації.

Карий залишився неушкодженим: перш ніж сісти у свою «Шкоду Октавію», він оглянув автомобіль, помітив прикріплений до днища предмет, «схожий на коробку від телефона», і викликав саперів. Під час знешкодження пристрій здетонував — вибухотехнік ФСБ Михайло Свердліков дістав тяжкі поранення, від яких того ж дня помер. Автомобіль згорів.

10 травня 2024 року міжрайонний відділ управління Слідчого комітету в Новій Каховці порушив кримінальну справу за статтями про замах на вбивство та посягання на життя силовика. Через 10 місяців справу перекваліфікували на тяжчу статтю — про сприяння тероризму.

Наталія Кожем’яцька стала однією з чотирьох обвинувачених.

Одночасно з нею оперативники ФСБ затримали її приятеля, 27-річного продавця магазину електроніки Костянтина Семенюка, та сусіда по будинку, 31-річного робітника Павла Пелешука. Наступного дня, 18 травня, список фігурантів поповнила цивільна дружина Пелешука — 25-річна фармацевтка Анастасія Бернацька.

Щоправда, у матеріалах кримінальної справи зазначені зовсім інші дати їхнього затримання. За даними слідства, Кожем’яцьку затримали 5 листопада 2024 року, а її спільників — 25 листопада. Лише 4 грудня 2024 року Генічеський районний суд відправив під варту Кожем’яцьку, а 24 грудня — Бернацьку, Пелешука та Семенюка.

На думку слідства, усі обвинувачені були «прихильниками проукраїнських поглядів» і допомагали готувати вбивство Карого, щоб «розпалити недовіру» до окупаційної влади, виставити її безпорадною і в такий спосіб схилити Росію до припинення війни.

Хто є хто у справі про вибух у Новій Каховці (версія слідства)

Анастасія Бернацька

Згідно з обвинуваченням, Бернацька «у невстановлену слідством дату» в липні-серпні 2022 року почала листуватися в телеграмі з користувачем під ніком «Рой», який, на думку слідства, був пов’язаний із ГУР України.

У березні 2024 року вони з Пелешуком розповіли про це своїй сусідці по будинку та подрузі Наталії Кожем’яцькій і запропонували їй також зв’язатися з «Роєм».

«У невстановлену дату» у квітні 2024 року «Рой» попросив Бернацьку зібрати інформацію про Максима Карого, щоб підготувати його вбивство. З дозволу «Роя» Бернацька доручила це Кожем’яцькій, яка була поверхово знайома з колаборантом. Карий розповідав, що іноді купував у неї сигарети.

Слідство стверджує, що в телефоні Бернацької знайшли скриншот листування з «Роєм»:

«Гура Виталий Владимирович, Карый Максим Леонидович, Агаев Руслан Аскерович, Белоус Игорь Васильевич. Эти в первую очередь. А также Кузнецов, Козлов, Пашкевич и т .д. То есть топы и средние, мелкие не интересны. Пути следования, машины, работа, отдых, дом… Фэсы, скопления, важные… Все нужно о этих мразях… Где обитают, живут, ставят авто и т.д.».

У відповідь Бернацька пообіцяла «передати інформацію Наташі», попередивши, що подруга спочатку напише «Рою» з її акаунта, оскільки її власний телеграм «вже намагалися зламати».

Наталія Кожем’яцька

Як стверджують силовики, у березні 2024 року, дізнавшись від Бернацької про «Роя», Кожем’яцька погодилася «добровільно, ініціативно та умисно надавати допомогу як пособниця».

З 1 квітня до 9 травня 2024 року вона «за власною ініціативою» розповіла про завдання «Роя» своєму приятелеві Костянтину Семенюку й попросила його повідомляти все, що йому стане відомо про Карого. Цю інформацію Кожем’яцька оперативно передавала «Рою».

Тоді ж на прохання «Роя» Кожем’яцька сходила до будівлі Новокаховської військово-цивільної адміністрації, щоб з’ясувати, де розташований кабінет Карого і коли чиновники збираються на наради, однак так нічого й не дізналася.

Після вибуху Кожем’яцька повідомила «Рою», що Карий залишився живим, а 11 травня за його вказівкою сфотографувала обгорілий автомобіль і надіслала йому знімки. Того ж дня один із них з’явився в українському телеграм-каналі «Регіон 22».

Костянтин Семенюк

За версією слідства, Семенюк передавав Кожем’яцькій «усю відому йому інформацію» про Карого — адреси, номер автомобіля та звичне місце паркування.

Павло Пелешук

Як стверджує обвинувачення, Пелешук почав спілкуватися з «Роєм» трохи пізніше за Бернацьку — у червні-липні 2023 року. З 1 до 9 травня 2024 року він передав «Рою» адресу будинку, біля якого Карий часто залишав автомобіль. Саме там 10 травня 2024 року «невстановлена слідством особа» заклала під днище «невстановлений вибуховий пристрій» вагою «не менше ніж 0,096 кг».

У телефонах Пелешука та Бернацької силовики знайшли контакти не лише «Роя», а й Юрія Махотіна — адміністратора багатьох проукраїнських каналів, зокрема «Регіону 22», де з’явилося фото згорілого автомобіля.

«Рой»

За даними російських силовиків, користувач під ніком «Рой» був одним з адміністраторів каналу PRO-Таврійськ, однак слідство не з’ясувало, кому належить цей акаунт. Потерпілий Максим Карий під час одного з допитів припустив, що це міг бути житель Таврійська Рахман Гусейнов.

У матеріалах справи зазначений ID телеграм-акаунта «Роя». У витоках із баз даних цей ID справді пов’язаний з українським номером телефону людини на ім’я Рахман Гусейнов. У телефонних книгах інших абонентів його записано по-різному: «Закупка Херсон», Lom, Pro-таврийск, «Админ Группи», «Металл Таврийск», «Грузоперевозки», «Рахман Гусейнов Снос Металлолом» і «Базарчик Рахман».

«Медіазона» зателефонувала Гусейнову. Він розповів, що до російського вторгнення справді жив у Новій Каховці й торгував металом, але через пів року після початку повномасштабної війни виїхав з окупованих територій.

«У мене акаунт уже чотири роки як зламаний, — сказав Гусейнов. — Гугл-акаунт, там же все було прив’язане — і телеграм, і вотсап».

За словами Гусейнова, «ще в Україні» він як підписник «був присутній» у каналі PRO-Таврійськ, але ніколи не був його адміністратором. Він запевнив, що не знає ні обвинувачених, ні потерпілого у справі про замах на Максима Карого.

«Навіщо воно мені… У мене там [у Новій Каховці] нікого й нічого не залишилося. Я на заводі працюю», — запевнив він.

Зв’язок із ГУР України Гусейнов також заперечує.

«З розвідкою? Оце так! Оце мені медалей навішали!» — засміявся він, почувши запитання «Медіазони».

«Статевий акт без моєї згоди». Розповідь Наталії Кожем’яцької

Судовий процес у справі чотирьох жителів Нової Каховки тривав у Південному окружному військовому суді з квітня 2025 року. Головував на засіданнях Денис Вовченко — «справедливий, лаконічний і відповідальний суддя приємної зовнішності», як зазначено в єдиному відгуку під його анкетою на сайті «Судді Росії».

Засідання Вовченко проводить у жорсткій манері: квапить учасників процесу, може прикрикнути на підсудних та адвокатів.

Виступаючи в суді, Наталія Кожем’яцька визнала, що в березні 2024 року Бернацька познайомила її з «Роєм». Кожем’яцька не знала, хто це, але «можна було здогадатися, що він працює на спецслужби України».

Бернацька казала, що «Рой» — «надійна людина і може допомогти» Кожем’яцькій: зробити так, щоб її 21-річний син не потрапив на передову. Із 2021 року він служить у ЗСУ.

Спочатку Кожем’яцькій не вдалося зв’язатися з «Роєм». Тоді він написав їй сам. Жінка надіслала йому дані та фото свого сина, «Рой» пообіцяв допомогти. Натомість він попросив дізнатися номер і марку автомобіля, а також точну адресу Карого. Навіщо — Кожем’яцька не знала, але, за її словами, «можна було здогадатися, що хочуть ліквідувати».

Про те, на якій машині їздить Карий, «знали всі в Новій Каховці», але Кожем’яцька про всяк випадок вирішила уточнити це у свого знайомого Семенюка, не розповідаючи йому про «Роя».

Тоді ж, навесні 2024 року, Бернацька переслала Кожем’яцькій повідомлення від «Роя», який просив, «якщо буде можливість», дізнатися, у якому кабінеті будівлі військово-цивільної адміністрації сидять Карий і кілька його колег. Кожем’яцька пішла туди — нібито уточнити, які документи потрібно зібрати, щоб оформити оренду тютюнового кіоску. Дізнатися те, про що просив «Рой», їй не вдалося — чиновники направили відвідувачку до іншого кабінету, тому Кожем’яцька «нічого йому не писала».

Після цього «Рой» надіслав їй ще одну адресу й попросив перевірити, чи паркує там Карий машину.

3 травня 2024 року Кожем’яцька знову пішла до магазину, де працював Семенюк.

— Ми з ним поговорили, була така інформація, що, можливо, він туди ходить до дівчини. І я відповіла, що, можливо, він там з’являється, — сказала вона в суді.

Семенюк не запитував, навіщо Кожем’яцька цікавиться Карим, але, як вона вважає, «здогадувався».

На вибух 10 травня 2024 року Кожем’яцька не звернула уваги — «у нас щодня вибухи». Лише наступного дня, вирушивши рано-вранці на роботу, вона побачила згорілу машину, припарковану за тією самою адресою, яку вона нещодавно «перевіряла». Тоді ж «Рой» попросив її сфотографувати наслідки вибуху. Кожем’яцька це зробила. Вона не заперечувала проти публікації фото «в телеграм-каналі».

Кожем’яцька частково визнала свою провину, уточнивши, що «не хотіла, щоб гинули люди», і «дуже шкодує» про смерть підривника Свердлікова. Судді це не сподобалося — він сказав, що «для себе всередині зрозумів, що людина визнає провину повністю».

— На той момент ви були прихильницею проукраїнських поглядів, виступали проти СВО? Ну а навіщо тоді ви збирали [інформацію] про співробітників, військовослужбовців? — наполягав Вовченко.

— Заради свого сина, — відповідала Кожем’яцька. — Я ж не підкладала [бомбу]. Я збирала інформацію. Я сказала, який номер, на якій машині він їздить. Я ж не хотіла, щоб людина загинула.

Коли суддя запитав, чи розуміла Кожем’яцька, що допомагає організувати вбивство Карого, він суворим голосом попросив її не забувати, що «правда завжди одна». Після довгої паузи Кожем’яцька відповіла: «Так».

Коли адвокат запитав, чи чинили на неї «психологічний тиск або фізичний вплив», Вовченко почав заперечувати:

— Просто питання в чому. Ми знаємо, що вас допитували на стадії попереднього розслідування. Там ви начебто визнавали свою провину й загалом розповідали про ті самі обставини, що й зараз. Просто якщо людина повністю не визнає своєї провини й каже, що всі ті допити, які були на стадії слідства, — їх усі вибили…

Зрештою суд усе ж дослухався до адвоката, який наполягав, що в показаннях під час слідства «є моменти», які Кожем’яцька тепер «категорично не підтверджує».

— Мене били струмом, били по голові й зґвалтували, — повільно й насилу добираючи слова, сказала Кожем’яцька на засіданні 10 червня.

Про те, що її зґвалтували, Наталя встигла прошепотіти матері ще під час першого за шість із половиною місяців полону побачення: у листопаді 2024 року співробітники ФСБ дозволили їм коротку зустріч у відділенні поліції в селищі Новотроїцьке Херсонської області.

— Їм дали лише кілька хвилин, — розповідає Тетяна, сестра Наталі. — Вона так обійняла маму на прощання й прошепотіла: «Матусю, мене дуже сильно зґвалтували». Мама потім сказала мені: «Таню, вона вся чорна». Було видно, що Наташі там дуже важко.

Побачитися з матір’ю дозволили лише після того, як вона підписала зізнавальні показання, розповіла Кожем’яцька в суді.

Багато з цих перших показань вона згодом заперечувала: те, що обговорювала «завдання» з Пелешуком, що Семенюк знав про «Роя», а «Рой» пропонував за збір інформації 100 тисяч гривень.

— Я справді дуже боялася за свою маму, за свого батька, за свого чоловіка. Тому що десь 5 грудня, після мого першого суду, до мене приходив співробітник ФСБ, і вони мені погрожували. Це було в Новотроїцькому, — пояснила вона розбіжності в показаннях.

Слідчий Шабанов їй не погрожував — просто дав на підпис уже готові показання, згадувала Кожем’яцька в суді. На суддю Вовченка це не справило особливого враження.

— Думаю, чи потрібно призначати процесуальну перевірку щодо цих осіб, якщо ви зрештою дали в судовому засіданні показання, які викривають вас? — неохоче запитав він. — Які показання з вас вибили? Виходить, правдиві?

Кожем’яцька відповіла, що в справі є правдиві показання, але «не всі».

— Якби ви сказали: «Послухайте, мене там і близько не було. Я взагалі була в іншому місці, мене схопили за комір, я не знаю ні Бернацької, ні Семенюка, нікого не знаю…» А потім з’являється протокол, у якому ви визнаєте себе винною, — ну, ось це вже інша річ. Але ж ви розповіли все на засіданні, на вас ніхто не тиснув, — розвивав свою думку суддя. — Треба проводити перевірку чи ні? Ну просто кого ми шукатимемо? У нас немає особи, щодо якої потрібно щось проводити.

Зрештою Кожем’яцька погодилася, що підстав для перевірки немає.

— Ви зверталися до органів із заявами про застосування до вас насильства та вчинення інших злочинів? — уточнив суддя.

— Мені сказали не звертатися. Я майже сім місяців просиділа в підвалі — з 17 травня до 25 листопада 2024 року, — тихо відповіла Кожем’яцька.

На наступному засіданні мали допитати Пелешука.

— Сподіваюся, щодо вас жодних дій не вчиняли? — заздалегідь уточнив суддя.

— Дії вчиняли, фізичне насильство, але заявляти про службову перевірку я не буду. Просто я теж не знаю, хто це був, — відповів Пелешук.

— Ну, ви ж казали правду. Що, я не розумію, що ви там перебували? Питання в тому, наскільки ці показання неправдиві. Ось, як бачите, ваша сусідка Наталя Василівна каже, що до неї застосовували якісь серйозні тортури… Ну, загалом, вона ж дала зізнавальні показання. Решта — нюанси, — завершив засідання суддя.

Хто такий Максим Карий

1 вересня 2026 року сторона захисту хотіла оголосити в суді характеристику на потерпілого Максима Карого, запрошену в Херсонській ВГА.

— Яке це має стосунок до справи? Це неналежний доказ! — обурився суддя Денис Вовченко.

— Характеристика Карого — це дані про особу потерпілого, — спробував заперечити один з адвокатів. Він нагадав, що існує порядок дослідження доказів і тепер настала черга захисту.

— Тут я визначаю, де початок, а де кінець! — прикрикнув Вовченко.

Тоді адвокат нагадав, що під час допиту Карий називав себе власником підірваної «Шкоди», однак захист з’ясував: автомобіль не належав ані йому, ані ВГА — це була «безгосподарна техніка», покинута мешканцями Нової Каховки, які тікали від війни.

— Ви сюди приїхали, щоб посперечатися, посваритися чи показати, як добре знаєте юридичний захист? — лише дужче розпалювався Вовченко. — По суті, ваш підсудний визнав провину у скоєнні злочину. Ви кому й що намагаєтеся довести, показати?

— Вельмишановний суде, мені вперше в моїй адвокатській діяльності забороняють реалізовувати право на захист і досліджувати ті чи інші письмові докази, — розгублено констатував адвокат.

Характеристику на Карого того дня все ж зачитали. За словами голови атестаційної комісії ВГА, Карий, «попри деякі позитивні риси характеру, зарекомендував себе як неорганізований і недисциплінований працівник, який не прагне підвищувати свій професійний рівень». Він «неодноразово вступав у конфлікти з колегами, критику на свою адресу сприймає нестримано».

Атестацію у ВГА Карий так і не пройшов.

Як Павло Пелешук втратив передні зуби

Павло Пелешук, розповідає його сестра Юлія, на початок повномасштабної війни працював на заводі будівельних матеріалів. Його дівчина Анастасія Бернацька була фармацевткою в аптеці. У листах на волю вона пише, що 2023 року закінчила інтернатуру Запорізького державного медичного університету.

Молода пара не планувала виїжджати з рідного міста через окупацію. «Я їх умовляла, вони в якийсь момент навіть погодилися, а потім передумали. Не знаю, можливо, побоялися виїжджати, адже це все-таки означає кинути все, що в тебе є, і поїхати в невідомість без нічого», — розмірковує Юлія.

2023 року, як згадував у суді сам Пелешук, він підписався на телеграм-канал PRO-Таврійськ — «щоб дивитися новини, інформацію про підробіток, що відбувається в місті». Одним з адміністраторів каналу був чоловік із ніком «Рой», йому Пелешук іноді «ставив запитання щодо підробітку».

Одного разу в каналі з’явився допис із проханням з’ясувати, де паркується «Шкода Октавія» із зазначеними номерами. Пелешук, за його словами, бачив цю машину в місті, тому відгукнувся на оголошення.

Молодого чоловіка затримали 17 травня 2024 року, коли він курив на балконі. У двері квартири, де вони жили з Бернацькою, почали стукати, Анастасія відчинила.

— І що далі? З вами якось спілкувалися? — запитав Пелешука в суді прокурор.

— Вийшли в під’їзд. У під’їзді вдарили в обличчя. Я знепритомнів, — відповів він.

Потім силовики два чи три дні били його в невідомому місці, «ставили запитання» й катували електричним струмом.

— Я почав вигадувати, аби все це припинилося, — продовжив Пелешук. — Щоб мене перестали бити струмом і гумовим кийком. Потім перевезли в інше місце, там знову катували. Запитували про вибухівку.

У суді Пелешук наполягав, що не знав «Роя», як і того, що в Новій Каховці хтось планував підірвати машину Карого. «Слідчий обговорював зі мною, що мені говорити», — пояснив він свої перші показання.

Юлія дізналася про затримання брата та його дівчини лише наприкінці травня. Пів року жодного зв’язку з ними не було — тільки в листопаді, коли порушили кримінальну справу, стало зрозуміло, що молоду пару утримують у СІЗО в Чонгарі. Родичі почали возити туди передачі й писати листи. До цього Пелешука та Бернацьку «переміщували різними ізоляторами в Херсонській області».

Юлія розповідає, що до затримання в Павла «всі зуби були на місці», а тепер «немає двох передніх». За її словами, у СІЗО в Ростові-на-Дону йому «виривали й жувальні зуби»: «Може, лікувати не хотіли, а може, лікувати вже не було чого».

У суді Пелешук говорив дуже тихо й нерозбірливо. Суддю Вовченка це дратувало: він просив, щоб адвокат проводив допит підзахисного у форматі запитання-відповідь. Адвокат заперечував.

— Ну тоді нехай він виразно розповідає! — вибухнув Вовченко й передражнив Пелешука. — Ви-ви-ви-би-би-би…

Максимально просте життя Костянтина Семенюка

Костянтин Семенюк у суді визнав, що назвав Кожем’яцькій номер і модель автомобіля Карого, але уточнив, що ці дані використали «з метою вчинення теракту» вже «без його відома».

За словами Семенюка, у березні 2024 року він зайшов до кіоску по сигарети, і знайома продавчиня — це була Кожем’яцька — розповіла, що з нею зв’язався військовий, який готовий «допомогти вирішити питання з її сином» і зробити так, щоб хлопець служив «подалі від ЛБЗ». Як це можна організувати, Семенюк «не зрозумів», але зрадів за жінку.

За кілька днів Кожем’яцька попросила його дізнатися, де живе Максим Карий і на якій машині їздить.

Колишній поліцейський часто з’являвся в новинах, тому Семенюк знав його в обличчя; він бачив, як Карий «пересувається на машині» містом, і зустрічав його біля власного під’їзду, коли той «цікавився мешканцями».

Семенюк назвав Кожем’яцькій адресу будинку, де бачив Карого, номер і марку його автомобіля. Коли прокурорка уточнила, звідки Семенюк знає державний номер, він послався на свою «хорошу пам’ять» і без зусиль повторив цифри. За його словами, тоді він вірив, що Наталя шукає вихід на міську адміністрацію, щоб «вирішити питання з документами» й оформити оренду тютюнового кіоску. Карий особисто заходив до його магазину електроніки, вимагав показати документи й казав, що «вони зараз з усіх збирають», тому Семенюка не здивувало прохання Кожем’яцької, пояснював він. Тим паче, що в них склалися «дружні стосунки».

3 травня 2024 року Кожем’яцька прийшла до Семенюка в магазин і запитала про іншу адресу на проспекті Перемоги. Семенюк сказав, що Карий буває там у дівчини на ім’я Тетяна, і показав Кожем’яцькій її фотографію. Цю розмову частково зафіксувала камера спостереження. Прізвище Карого на записі не звучить, зате співрозмовники докладно обговорюють зовнішність дівчини: її фігуру, косу, «попочку» й «губочки».

Про вибух Семенюк, за його словами, дізнався лише наступного дня від знайомого співробітника ВГА.

Прокурорка запитала, як Семенюк ставився до «СВО» у 2022 році.

— Настрій був такий, щоб усе це так само швидко, як почалося, і закінчилося, бо це в будь-якому разі неприємно, коли в тебе над головою вибухає, — відповів він.

— Я не політик, я не можу сказати… Я не розумію, що з боку держави… Я звичайний простий громадянин, який працював. У мене було максимально просте життя. Робота, дім, дім, робота. Магазин, ринок, іноді автобус. Я не брав участі в жодних заходах, — запально говорив Семенюк.

На одному із засідань він спробував пояснити, чому підсудні відмовляються від частини своїх показань, наданих під час слідства.

— Я дозволяв вам говорити? — перебив його суддя Вовченко.

— Ні, ваша честь!

— Я не хочу з тобою розмовляти! Не треба зі мною вступати в діалог! — відрізав суддя.

Суддя Денис Вовченко та його теорія «вибитої правди»

— 17 травня о дев’ятій ранку мені постукали у двері, я відчинив. Люди в масках сказали, що я поїду з ними. Забрали кілька телефонів, сумку з документами, ключами замкнули квартиру. Вивели до машини. Посадили. Замотали голову кофтою. Відвезли — як з’ясувалося потім, десь неподалік від Таврійська, — розповідав Семенюк про своє затримання.

За його словами, «люди в масках» не обмежувалися якимось одним методом впливу — «били, катували струмом, водою, по-різному».

Через чотири дні викрадених перевезли до приміщення, де Семенюк «був прикутий до стіни кайданками». Увесь цей час його тримали із зав’язаними очима «заради його ж безпеки». Ще через два-три дні бранці опинилися на базі відпочинку «Прибой» у селі Генічеська Гірка й «пролежали» там до 1 липня. Потім, за словами Семенюка, вони потрапили до «підвалу загальноосвітньої школи № 2», де залишалися до 25 листопада 2024 року — дня офіційного затримання.

У листопаді фігурантів справи кілька разів возили до слідчого: на початку місяця вони давали показання як свідки, у середині — проходили поліграф. 25 листопада їх допитали як підозрюваних.

— Я дав показання, які за пів року вже запам’ятав, вивчив, що мені треба говорити. 25 листопада нас привезли просто з цього підвалу. Чи повезуть нас далі до підвалу, в ІТТ або СІЗО, я не знав. Щоб уникнути подальшого заподіяння будь-якої шкоди моєму організму, я дав ті показання, які дав, — говорив у суді Семенюк.

За його словами, за ті пів року, що обвинувачених тримали «в підвалах», до них «неодноразово приїжджали люди в масках і ставили різні запитання». Бранці відповідали так, як «їм хотілося почути», бо інакше їх «катували». Слідчий проводив допит, «ґрунтуючись на тих показаннях, які були дані» раніше.

У суді оголосили показання Семенюка, надані під час слідства, — він підтвердив їх лише частково.

— Дивіться, 25 листопада 2024 року мене вперше привезли до слідчого в присутності адвоката. До цього я пів року провів у неприємних місцях, із неприємними людьми в масках. Під час допитів застосовували силові методи, — пояснював Семенюк. — З огляду на те, що 25-го числа мене привезли з підвалу, а не із СІЗО чи ІТТ, де я вже розумів, що такого більш-менш може не відбуватися, я не знав, куди мене повезуть назад. І якби я хоч трохи відійшов від того, що ми завчили за ці пів року, я не міг гарантувати собі безпеку й життя. Я боявся за своє життя. Я боявся за свою безпеку. За безпеку родичів.

Тоді суддя Вовченко поцікавився, чому й під час допиту як обвинуваченого 19 грудня 2024 року Семенюк не визнав провину повністю.

— Чому після таких нібито застосованих тортур — вас били струмом чи водою, якось там катували — ви одразу частково визнаєте провину? Якби вас там катували, ви б узяли на себе всі злочини, — міркував суддя.

Семенюк відповів, що того дня адвокат уперше сказав йому, що обвинувачений може не погодитися з кваліфікацією злочину.

— Чому ви не повідомили ні адвокату, ні слідчому, що над вами нібито хтось знущався, катував вас, змушував вивчати якісь показання? — продовжив суддя.

— Тому що я переживав за своїх рідних. Якщо я відмовлюся й скажу, що якісь люди в масках знущалися з мене, били, змушували вчити показання, я не знаю, як це вплине…

— Просто з ваших показань випливає те, що співробітникам не могло бути відомо. А могло бути відомо лише з ваших показань.

— Мені кажуть: ти передавав інформацію? Я кажу: ні, я з «Роєм» не спілкувався. Мене починають бити. Мені кажуть: ти знав, що Кожем’яцька спілкується з «Роєм»? Мене починають бити, доки я не скажу: так, я знав! — не здавався Семенюк.

— Ну, виходить, правду вибивали? — цілком щиро перепитав Вовченко.

Наприкінці засідання він замислився, чи потрібно визнавати показання підсудних під час слідства недопустимими доказами, якщо ті заявляють про тортури.

— Якщо вони загалом відповідають вашій позиції, то тоді ні про які недозволені методи слідства [не йдеться], — підсумував суддя.

Бернацька тим часом розповідала, як під час першого ж допиту попередила слідчого, що насправді її затримали 18 травня, але цього не зазначили в протоколі: їй відповіли, що «це не важливо», а адвокат «не порушуватиме цього питання».

— Бернацька, підтверджуєте показання за пред’явленим обвинуваченням? Вони були правдивими? — уточнив суддя.

— Вони були правдивими, але під фізичним впливом.

— Ну, щоб правду сказали! Зрозуміло!

12 листопада Південний окружний військовий суд засудив Наталію Кожем’яцьку до 14 років, Анастасію Бернацьку — до 13 років і 4 місяців, Павла Пелешука — до 13 років, а Костянтина Семенюка — до 14 років колонії.

Перед самим оголошенням вироку в суді допитали адвокатку Анну Яценко, яка за призначенням представляла Бернацьку в листопаді 2024 року. Вона сказала, що під час їхньої першої зустрічі Анастасія «була пригнічена, людина перебувала в шоці, говорила: я не розумію, за що, як».

Від останнього слова підсудні відмовилися. Лише Бернацька коротко сказала, що завжди була й має намір залишатися громадянкою своєї країни. Кожем’яцька тихо заплакала, коли адвокат у судових дебатах згадав її сина та покійну матір.

Пелешук, розповідає його сестра, у СІЗО «читає дуже багато книжок» і бореться з «тугою та ностальгією», які «іноді на нього находять». Бернацька пише, що в неволі «навчилася грати в доміно, нарди й трохи в шахи», «переосмислила багато речей і змінила ставлення до себе, рідних та оточення».