Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, батьки благали Анастасію Савку виїхати з України разом із п’ятирічним сином. Вона погодилася. Вони вже сиділи в автобусі, який мав перетнути кордон.
Та в останню мить усе змінилося.
Син заплакав. Анастасія подивилася на нього й подумала: «Чому ми маємо тікати з власного дому?» Вона взяла дитину за руку, вийшла з автобуса й повернулася до Львова.
Удень працювала адміністраторкою автосервісу, а ночами чергувала на блокпостах. Згодом разом із подругою записалася на військові курси. Після навчання обидві мобілізувалися, а з часом Анастасія пройшла спеціальну підготовку й стала снайперкою.
Попереду були бої на Запорізькому напрямку, кілька днів у норах серед тіл загиблих російських військових, підрив на міні, ампутація ноги та тривала реабілітація. Але саме після всіх цих випробувань вона зустріла кохання, яке змінило її життя.
Першим серйозним випробуванням для Анастасії став Запорізький напрямок. Саме там вона зрозуміла, наскільки відрізняються навчання і справжня війна.
Під час одного з бойових виходів вона разом із побратимом опинилася практично в оточенні. Українські військові були змушені кілька діб ховатися в норах на покинутих російських позиціях. Усередині лежали тіла ліквідованих окупантів, які вже почали розкладатися.
Вибору не було. Виходити назовні означало майже гарантовано потрапити під вогонь або стати мішенню для російських дронів. Тому довелося сидіти поруч із тілами, майже без їжі та води, чекаючи слушного моменту для відходу. Запах був нестерпний. Отримали контузії, але дивом вижили.
Пізніше Анастасія зізнавалася, що саме цей епізод став одним із найважчих за весь час служби. Витримати фізично було непросто, але ще складніше — психологічно.
Однак найстрашніше чекало попереду.
28 листопада 2023 року вона поверталася після виконання бойового завдання. Вже стемніло. Анастасія пройшла лише близько 60 метрів, коли під ногами пролунав вибух.
Російська міна.
Пізніше снайперка згадувала, що в ту мить відчула, ніби потужний електричний розряд пройшов крізь усе тіло — від ніг до голови.
Побратими миттєво кинулися рятувати її. Наклали турнікети, поклали на ноші й кілька кілометрів несли до стабілізаційного пункту. Увесь цей час Анастасія залишалася при свідомості. Вона бачила, як понівечені ноги волочаться по землі, але терпіла й чекала, поки її доправлять до медиків.
На стабпункті лікарі зробили все можливе, щоб урятувати її життя. Те, що залишилося від ноги після вибуху, довелося ампутувати.
Після кількох операцій Анастасія розпочала тривалу реабілітацію. Уже незабаром вона зробила свої перші кроки на протезі. Попри пережите, не дозволяла собі опускати руки й не приховувала бажання знову бути корисною війську.
Саме під час реабілітації доля підготувала їй ще одну несподівану зустріч.
У центрі відновлення вона познайомилася з ветераном Олексієм Левченком. Спільний досвід війни швидко зблизив їх. Вони підтримували одне одного, багато розмовляли, і з часом дружба переросла в кохання.
Найважливіше запитання Олексій поставив тоді, коли Анастасія цього зовсім не чекала.
Її запросили на зйомки телепрограми. Здавалося, це буде звичайне інтерв’ю. Але, зайшовши до студії, вона побачила найдорожчих людей — маму, сестру та маленького сина. За мить перед нею на одне коліно став Олексій і попросив стати його дружиною.
Вона відповіла «так».
Весілля закохані не кваплять. Зараз для обох головне — завершити реабілітацію, відновити здоров’я і повернутися до повноцінного життя. А потім — знову бути корисними армії. Не обов’язково на передовій, але там, де їхній досвід і знання будуть потрібні найбільше.
Війна назавжди змінила Анастасію. В одному з інтерв’ю вона зізналася, що не вірить у «замороження» війни чи домовленості, які не гарантують справедливого миру. Найбільше ж вона хоче, щоб її син ніколи не пережив того, через що довелося пройти їй.
За словами Анастасії, навіть після перемоги вона вже не зможе сприймати цей день лише як свято. Надто багато людей заплатили за нього власним життям і здоров’ям. Але вона переконана: Україна має повернути свої території. Бо будь-які поступки агресору лише відкладають нову війну на майбутнє.
