«Удари без винних»: як ЮНЕСКО промовчало про Росію після атаки на центр Львова
Удар російського дрона по Бернардинському монастирю у Львові — виявився тесом на здатність міжнародних інституцій називати речі своїми іменами. І, схоже, цей тест далеко не всі складають.
Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) відреагувала на атаку. У заяві — «глибока стурбованість», нагадування про міжнародні конвенції та готовність допомогти. Але ключове слово — росія — там відсутнє.
У тексті йдеться про «удари, які вразили будівлю», про необхідність захисту культурної спадщини та обов’язки «всіх сторін». Враження таке, ніби дрон прилетів сам по собі — без оператора, без наказу, без держави, яка веде війну.
Це виглядає як дипломатична акробатика, де головна мета — не впасти, уникаючи прямого називання винного.
«Ганьба»: реакція МЗС України
У Міністерстві закордонних справ України таку обережність назвали тим, чим вона є.
Речник МЗС Георгій Тихий прямо заявив:
«Ганьба, що тут сказати. Якщо не можуть згадати навіть, хто завдав удару, і це просто якісь абстрактні удари якихось інопланетян по Львову. На жаль, це вирок дисфункціональності цієї організації, нездатності називати речі своїми іменами».
Коли культурний об’єкт у центрі міста, яке входить до списку світової спадщини, атакують бойовим дроном, формулювання рівня «всі сторони мають утримуватися» виглядають як спроба втекти від реальності.
Коли «нейтральність» працює на агресора
ЮНЕСКО нагадує про Гаазьку конвенцію 1954 року та Конвенцію 1972 року. Все правильно — на папері. Але є одна проблема: конвенції працюють тоді, коли є політична воля їх застосовувати.
А для цього потрібно зробити базову річ — назвати порушника.
Коли цього не відбувається, «нейтральність» перетворюється на інструмент розмивання відповідальності. Бо якщо немає винного — немає й того, кого притягати до відповідальності.
Удар по Львову — і по сенсу міжнародних інституцій
Бернардинський монастир — це частина історичного центру Львова, об’єкта Світової спадщини, культурний маркер, який мав би бути під особливим захистом.
І саме тут виникає головне питання: що означає цей статус, якщо навіть після удару організація, покликана захищати спадщину, уникає називати агресора?
Коли міжнародна структура не здатна прямо сказати, хто атакує культурні об’єкти, вона втрачає не лише авторитет. Вона втрачає сенс існування.
