«Він громадянин України! В нього паспорт є», — каже чоловік, який пішки виходить із прифронтової Костянтинівки разом із бабусею. Поруч — коти й собаки, члени родини.
«Ще десять залишилось приблудних у хаті», — жінка плаче й не стримує відчаю.
Як це — залишати рідний дім під вибухи?
Як це — рятувати тих, хто не скаже ні слова, але дивиться в очі й сподівається?
Вони — члени родини. У них є імена, характери, страх і бажання жити.
Щоб такі люди мали шанс повернутися, потрібне одне — не хамити українському військовому і не шукати виправдань. Єдиний варіант, який реально працює, — Збройні сили України. Вони знищують російських загарбників, звільняють нашу землю і захищають усіх: і батька трьох дітей, і родину з тваринами, і тих, хто в тилу давно забув, якою ціною дається цей захист.
