“Поділюся і я з вами своїми особистими спостереженнями цього важкого дня чотири роки тому.
Я точно знав, о котрій росіяне почнуть вторгнення. Знав, очевидно, не лише я.
Підготувавши авто, запас палива, води, продуктів на кілька днів, я спеціально ще раз (після десь восьми ефірів після фактичного оголошення війни Україні 22-го лютого) вийшов в ефір 24-го о третій ночі, попередивши громадян про час атаки і з порадами, як краще діяти.
Із відчуттям, що я зробив те, що міг, щоб не лише високопосадовці та й інші співробітники держструктур, але й пересічні українці були поінформовані, поїхав.
Поїхав разом з дружиною, донькою та собакою не на захід, а на схід, в Сумську область, в напрямку українсько-російського кордону, де жили наші рідні.
Їхали по Прилуцькій («танковій») трасі. Всі мости були, звісно, на місці. Їхали в тому напрямі одні. Починаючи з міста Ромни, взагалі не бачили жодного авто, яке б рухалось в тому ж напрямі.
Натомість назустріч йшла нескінченна колонна службових авто з відповідними державними номерами (я нарахував більше п’яти сотен), в яких працівники різних правоохоронних організацій зі своїми сім’ями їхали назустріч, втікаючи від наступаючих окупантів. Мабуть, таким було розпорядження… Немає питань.
Але ж інших українців, старших і дітей, жінок і чоловіків, які готували коктейлі молотова і не мали доступу до зброї, ніхто й не збирався евакуювати. Навіть, коли на Суми йшли вже російські танки, багато людей запитували, що відбувається і що робити…
Ми можемо багато заявляти про єдність, про рівність, але ця разюча нерівність тоді дуже різко різанула…
Нерівність в отриманні інформації, нерівність в ставленні Держави до своїх громадян під час евакуації (хоча й такої хаотичної), нерівність в доступі до зброї, щоб захистити своїх рідних і свою Батьківщину.
Ми не маємо мовчати й про цей досвід. Війна не закінчилася. Ще багато випробувань.
Якось ніяково дивитися, як дехто з можновладців вже зараз “вішає собі ордени переможців”.
Дай Бог буде перемога народу України та довготривалий мир – і тоді ОБОВ’ЯЗКОВО треба з’ясувати всі обставини й всі дії: і справжніх ГЕРОЇВ, і тих, хто зараз формує СВОЮ (часто-густо не зовсім правдиву) історію початку широкомасштабного вторгнення росіян в Україну.
Не давши чітку оцінку минулому – не побудуєш справедливе майбутнє!”
Валерій Чалий, український дипломат, посол України у США у 2015–2019 роках.
