Те, що сьогодні робить росія — не новина. Бо були ті, хто вже проходив крізь її катівні задовго до війни. Їх ламали шприцами, холодом, голодом, ізоляцією. У них тріскались зуби від силоміць вставлених шлангів, а ребра — від “перевиховання”. І попри це вони вистояли, хоча платили за опір власним тілом, здоров’ям і життям.
Це голоси людей, які ще в 70–80-х знали, що таке радянська “гуманність”, і тому не здригнулися, коли світ лише почав розуміти природу російської жорстокості. Їхні свідчення — не спогади про минуле. Це попередження про те, з ким ми воюємо сьогодні.
Їхній досвід — це щеплення проти ілюзій. І пам’ять про них робить нас сильнішими. Хоч би як цьому противились ті, хто досі мріє про “ковбасу” з імперським присмаком.
“Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазин. Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а потім впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, што, ламаєт?”. І кожен день колять галоперидол… Я мало що розумів. Вони насміхались з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна».
Михайло Якубівський. Тричі в’язень психіатричних лікарень.
«Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує».
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 дні голодування.
Наприкінці травня 1984 року Левко Лук’яненко дістав звістку, що помер Олекса Тихий.
Тихому дуже боліла русифікація Донбасу. Без мови зупиняється прогрес та вмирає культура.
Олекса Тихий наголошував: через мову та культуру українці мають вибороти свою незалежність, взяти відповідальність за своє майбутнє.
“23 серпня того ж таки 1984-го співкамерники знайшли в камері Юрія Литвина з розтятим животом. 4 вересня він помер у лікарні. Влітку від нас забрали смертельно хворого на нирки 37-літнього Валерія Марченка. Восени нам стало відомо, що він помер у жовтні в «Ґазах», всесоюзній лікарні для в’язнів у Ленінграді.
Ми жили в гнітючій атмосфері з питаннями, хто далі. Далі був Василь Стус. Він загинув фактично за стіною від нас, тоді сидів у карцері.”
“Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим “інтернаціоналізмом”, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас – за 40 мільйонів” – Василь Стус.
Василь Овсієнко. 14 років таборів.
“Якось у мене була 20-денна голодівка. На 7день вставляли шланг і заливали кашку, це дивне відчуття. З одного боку, ти протестуєш, а з іншого – організм хоче каші. Коли я припинив голодування, то мене покарали й відправили на етапі в іншу тюрму, там видавали на день 450 грамів хліба й оселедець. А я хочу їсти! Я хочу жерти! Знаю, що після голодівки не можна багато. Привезли в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і дали. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: «Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб».
Мирослав Маринович.7 років таборів.5 років заслання.
“Одного разу сиджу голодний, як пес, а найпаскудніший охоронець, якого всі ненавиділи, дає мені шматок хліба з добрим куском м’яса. Всяке було. Карцер, за законом, — 15 днів. Але перед виходом можна добавити. А три рази підряд — і вже 45 днів. У мене таке було. В карцері годують через день. Їжа гаряча — суп чи щось інше, двічі на день, а наступного дня — 450 грамів хліба і все. Це — три скибки”.
Микола Матусевич.7 років таборів.5 років заслання.
“У карцері холодно. Ти там не в тій одежі, яку носиш на зоні. Перевдягають у тоненьку робу, літній костюм: натільна сорочка, штани, тапочки. Постелі немає, на ніч відкидається лежак з дощок, на день закривається і ти не маєш права лежати.
15 діб карцеру виснажують страшенно. А спати не можеш через холод, вдається хіба що подрімати 10-15 хв. Голод я переносив нормально. Але коли їхав додому, на скелеті тіліпалася шкіра, десь рік м’язи відростали. Та це можна витримати.
Значно важче зносити холод. Найчастіше у відвідувачів карцеру було запалення нирок. А чому?Людина лягає на дошки, жирової прокладки немає, а нірки чутливі.
Система була спрямована на те, щоб людину або перевиховати, або зламати. Для цього був карцер, для цього було позбавлення побачень з рідними, для цього було позбавлення права на посилки, за правилами дозволялося до 10 кг раз на рік, позбавлення права на покупки в тюремному магазині, раз на місяць дозволяли купувати на 5 рублів товару: чаю, олії, цукерків, халви, якщо мав зароблені гроші.
Посилки я ніколи не отримував, мене завжди позбавляли цього права.
Побачення в мене було єдине – у перший рік. Сім років я не бачив дружину та дітей”.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.
Автор – Христина Коціра, проєкт “Дисиденти”, Локальна історія. Це люди, яких не здивували звірства росіян, бо вони через них пройшли в 70-80-ті, коли в совєцькому союзі все було прекрасно: дешева ковбаса і морожено пломбір…
У віці 74 років у 2023 році помер український дисидент, громадський діяч, вʼязень радянських таборів Василь Васильович Овсієнко, що родом із Житомирщини.
