Лейтенант Віктор Свистун із позивним «Бумер» пережив п’ять місяців оборони в оточенні на Запорізькому напрямку. Поранений, виснажений і під постійним тиском ворога, він відмовився здаватися та разом із побратимами вийшов із ворожого кільця. За цей час його підрозділ вів бої на надзвичайно близьких дистанціях, а сам Бумер знищував російських військових, рахуючи втрати противника засічками на зброї. Під час операції він навіть власноруч ампутував поранену руку побратиму, щоб врятувати йому життя. Після повернення боєць зізнається: фізично він уже вдома, але психологічно ще повертається з того поля бою.
Джерело: УП.
Опинившись в оточенні, 37-річний лейтенант Віктор Свистун з позивним “Бумер” вирішив “продати себе подорожче”.
“Я подумав: якщо все йде до того, що мене вб’ють, то ціна мого життя для ворога має бути дуже високою. Я маю знищити максимальну кількість противника”, – пояснює офіцер 108-ої окремої Кодацької бригади тероборони, який тримав позицію впродовж п’яти місяців.
З облоги в одному із сіл на Запорізькому напрямку Бумер із групою бійців вийшов на початку цього місяця. Серед них був побратим, штурмовик Кочерга з 225-го ОШБ, якому Віктор під час виконання завдань ампутував ножем поранену та уражену гангреною руку.
“Він не мав можливості зняти турнікет. Рука була вже в такому стані, що довелось відрізати її по ліктьовому суглобу”, – каже Бумер.
Попри власні осколкові поранення, численні контузії та “привабливі” пропозиції росіян здатися Віктор вибрався непереможеним.
Під час стрілецьких боїв він ставив на прикладі автомата засічки, кожна з яких означала мінус одного ворога. Коли кількість відміток перевалила за сотню, піхотинець, за його словами, перестав вести підрахунок. На запитання, чи велика ця цифра, Бумер відповідає: “Як для кого. На фронті у штурмовиків буває різний досвід”.
“Зараз я на реабілітації, – каже військовослужбовець. – Коли намагаюсь вночі поспати, коли сон переривчастий, у мене таке враження, що ось прокинусь – і в реальності я досі там. Мабуть, я до кінця ще не вірю, що знаходжусь фактично вже вдома. Мені ще важко якось описати свої емоції”.
Віктор – колишній боєць спецпідрозділу “Циклон” Державної кримінально-виконавчої служби, який після повномасштабного вторгнення РФ свідомо пішов саме туди, де найважче. В інтерв’ю “Українській правді” він розповідає про особливості бойових дій в умовах тривалої облоги, про своє ставлення до ворога та про те, яке місце займає піхота в сучасній війні дронів.
Далі – пряма мова.
“Я хотів бути в піхоті”
У мене в сім’ї всі з погонами – я з дитинства хотів стати військовим. Мої ровесники навколо гралися з машинками, а я – з оптичним прицілом.
З 2006 по 2009 рік я був курсантом, після чого пішов у спецпідрозділ “Циклон” при Міністерстві юстиції. Ми виконували завдання по антитерору, часто працювали з “Альфою” СБУ, а також взаємодіяли зі спецпідрозділом поліції “Корд”. Нашим основним напрямком був антитерор у місцях позбавлення волі.
Ми працювали, зокрема, під час бунту в колонії в Одесі, визволяли там заручників. У Кропивницькому була подібна акція. Також у П’ятихатках була ситуація, але там перемовини закінчились домовленостями з бунтівниками без серйозних заворушень.
З початком повномасштабного вторгнення РФ наш спецпідрозділ перевели в Сили спеціальних операцій. У нас був зведений загін з “Альфою”, “Омегою” та “Кордом”. Спочатку працювали мобільними групами по ворожих колонах техніки.
Бумер: Не для грамот я воюю і не за медалі стою. Найкраща нагорода станом на зараз – приїхати до сім’ї у відпустку
Колаж: Андрій Калістратенко
Я переходив у 108-у бригаду з великим бажанням бути в піхоті, після ССО я хотів потрапити в найзапекліші бої. То був критичний період у житті країни, в моєму житті та моїх рідних. На величезній хвилі патріотизму я не бачив для себе іншої ролі, не хотів, щоб ворог дійшов до моєї сім’ї (Віктор родом з Дніпропетровщини – УП). Я хотів, щоб росіяни залишались максимально далеко від наших тилів.
До того ж піхота – саме те, що мені було потрібно, бо всі навчання, у тому числі міжнародні з американцями, всі тренування в моєму колишньому спецпідрозділі (у “Циклоні” – УП) зводилися до того, щоб діяти в умовах міських боїв і зіткнень.
Потрапити кудись в артилерію чи якісь підрозділи, які діють відносно далеко від лінії фронту – не моє. Я дуже хотів ближніх боїв, прагнув того, чого я більше всього був навчений.
Зачистити та тримати
Після цього Нового року ми отримали завдання зайти в населений пункт і закріпитися.
Дві “трійки” з нашої 108-ої бригади рухалися двома різними маршрутами. На жаль, група під командуванням Хантера загинула під час висування. А ми дійшли до місця призначення без втрат.
До цієї ротації в мене вже був чотирьохмісячний досвід роботи на позиції, але тут вийшло більше. Операція з виходу пройшла успішно на початку червня.
Коли приступаєш до виконання подібних задач, при всьому ретельному плануванні операції неможливо точно спрогнозувати, скільки пробудеш у ввіренному тобі секторі. Все залежить від розвитку ситуації на полі бою, від розташування ворога, від кількості дронів, від погоди. Тобто тут має значення величезна кількість факторів.
Зазвичай перед висуванням на позицію береш воду та сухпай, якого вистачає на три дні. Але у пріоритеті, звісно, максимальна кількість БК: патрони, гранати та ще ВОГи, бо в мене був підствольний гранатомет. Потім нам все доставляли важкими дронами Vampire, Nemesis.
На завдання ми йшли з АКМ різних модифікацій. Потім вже внаслідок інтенсивних боїв користувались трофейними стволами. Тож зброї нам вистачало.
Перед заходом у населений пункт командування визначило точки, які треба було зайняти. Ми зачищали село, проводили штурмові дії, щоб заволодіти найбільш вигідними місцями – там, де проходять вірогідні чи фактичні маршрути противника.
У групі, якою я командував, були ще двоє бійців – Дядя Міха і Дядя Фьодор. Дядя Міха загинув, коли ми були вже багато днів в оточенні. Це сталося 9 березня, незадовго до його дня народження.
Нашу попередню позицію ворог фактично знищив, ми шукали іншу, і саме в цей час стався бій, в якому поліг Дядя Міха. Людина з великої літери, він був відважним, виконував всі поставлені задачі. І, як з’ясувалось, у мирному житті був майже моїм сусідом – мешкав за півтора кілометра від мене.
“Полон – не варіант”
Перед так званим “пасхальним перемир’ям” противник почав приземляти fpv з пляшкою води, перемотаними зеленим скотчем, і записками. Писали по-різному, але зміст один: “Здавайтесь! Ви в оточенні. Складайте зброю, виходьте з піднятим білим прапором та йдіть додому”. Але ніхто з нас на таке не повівся.
Чи важко психологічно працювати в облозі? Можу сказати тільки за себе: думки були різні, але я точно не збирався здаватися. Я вирішив, що маю якнайбільше знищити ворога, якщо вже не буде шансів вибратися.
Полон для мене – взагалі не варіант. Під час стрілецьких зіткнень ми знищили одного російського офіцера та передали багато цінної інформації, яка була в нього. У ворога вже були особисті рахунки щодо мене. Я чув по їхній трофейній рації мої дані та приказ знищити будь-якою ціною.
“Думаю, що я привернув увагу їхньої розвідки ще після боїв за Роботине. Наша група тоді добре постаралася. Ми поклали багато росіян, і мій позивний тоді засвітився”
Колаж: Андрій Калістратенко
Коли стало ясно, що ми в оточенні, почали після кожного контакту ховати тіла знищеного противника, щоб не видати своє розташування. Часто пересувалися по різних точках, а потім поверталися до постійного місця дислокації.
Близьких контактів було багато. Наша тактика – підпустити ворога якомога ближче до нашої позиції, щоб знищити його на 100%. В середньому бої велися на відстані 5–7 метрів.
Були моменти, коли доводилося голодувати, розтягувати залишки їжі. Відсутність сигарет, їжі, неможливість помитися та сон по 2–3 години на добу – найважче. Нам постійно організовували доставку посилок, але ворог завжди намагається заважати нормальній логістиці, тому об’єктивно іноді трапляються перебої.
Якось нас врятували фазани. Ми їх обсмажували на газових туристичних пальниках, на окопних свічках. Але того вогню було недостатньо, то можна сказати, що м’ясо було сирим.
З водою нам пощастило. З кожною посилкою нам її скидали, плюс у нас поруч був колодязь. Вода там скоріше технічна, але коли треба, доведеться попити й таку.
Радіозв’язок у нас був постійно. Для нас садили fpv з додатковою батарейкою, і ми мали змогу заряджати свої рації за допомогою спеціальних перехідників.
“Думав, що фурункул, а виявилося – куля”
На першому етапі повномасштабного вторгнення РФ піхота грала ключову роль у цій війні. Дронів майже не було, і проявляти свої навички в ближньому стрілецькому бою було дуже цікаво. Особливо коли зустрічається серйозний, навчений суперник – так навіть набагато цікавіше воювати, принаймні мені.
З появою такої кількості дронів війна на землі кардинально змінюється. Зіткнення піхотинців сам на сам доволі часто зустрічаються, хоча боєць вже перетворюється на ціль, на яку також полюють з неба. Думаю, що скоро воювати будуть переважно дронами, але без піхоти все одно ніяк.
Головне, що виносиш у професійному плані з таких ситуацій, в яких я побував – постійно слухати, дивитися, бути максимально тихим і обережним. Чим непомітніше ти поводишся, пересуваєшся, тим довше проживеш.
Є ще один, особистий досвід: розуміння, що є якісь вищі сили, які нам допомагають. Тепер у мене ікона Божої матері – як талісман, як пам’ять. Я її знайшов цілою в повністю зруйнованій, спаленій хаті, і вона всі ці місяці була зі мною.
Нещодавно з мене витягли кулю. Я навіть не знав, що вона рикошетом залетіла мені у стегно. Нам скидали медикаменти, антибіотики, знеболювальні, і, мабуть, тому м’яз не запалювався. А коли я вийшов (з позиції, з оточення – УП), через кілька днів почалось запалення в нозі. Я спочатку думав, що це фурункул, а виявилося – куля. Я навіть не можу сказати, коли саме вона там могла опинитися, бо у нас було дуже багато контакту з ворогом.
На одній з точок нас намагалися штурмувати, закинули гранату. Штурм ми відбили, але я отримав осколкові поранення. Уламки витягували самостійно. Чим було, тим і робили – мультитулом, ножем. Навіть знеболювального не треба було, бо адреналін після бою настільки все “випалює” зсередини, що біль майже не відчувається.
“Ще більш впевнений”
По нам працювали і fpv, і міномети. І газом намагалися труїти, і фосфором засипали – ці “запальнички” я особливо не люблю. Слава Богу, хоч КАБи до нас не прилітали.
Що б не було, але я ніколи не шкодував і не шкодую, що пішов у піхоту. Я вихований та підготовлений таким чином, що розумію: якщо б не я, то на моєму місці був інший, такий само, як я, чийсь син, коханий чоловік. Цю роботу в будь-якому випадку комусь треба виконувати.
Про те, що буде вихід, ми дізнались дня за три до визначеного часу. Операцію ретельно розробило командування. У нас була можливість підготуватися, зібрати необхідне. Я замінував позицію, поставив протитанкові міни, розтяжки, “кляймера” (американська протипіхотна M18A1 – УП).
Ми йшли зигзагами, посадками і полями, приблизно 60 кілометрів упродовж шести днів. Видавали із себе російську ДРГ, були переодягнуті в їхню форму, йшли їхніми тропами. Але робили все, щоб у контакт не вступати. Одного разу лише візуально виявили вогневу позицію з мінометом і передали координати командуванню.
“Мої батьки, сестра, дівчина не знали, де саме та в яких бойових умовах я знаходився кілька місяців. Рідним в тилу і так дуже важко, тому я намагався зберегти їхню психіку. Ми мали змогу передавати голосові повідомлення через рацію в певний день і час, а також отримувати вісточки від сімей”
Знаєте, після боїв із ворогом до мене потрапляло чимало їхніх телефонів. В них багато інформації не тільки військового характеру, але й особистої. Вони лізуть в Україну по різних причинах. Наприклад, був білорус, а також людина з Казахстану, які хотіли отримати російське громадянство і влаштуватися в РФ. Хтось йшов заради грошей. Були і такі, хто у листуваннях називав себе “патріотом” Росії та цим пояснював свою участь у цій війні.
Але я б не сказав, що у них зараз багато вмотивованих, таких, що нічого не бояться. Судячи з їхніх листувань, у них є масове дезертирство. Коли вони потрапляють на війну і розуміють, які тут реалії, то їм вже ніякі гроші не потрібні.
Я знищив у боях багато суперників зі зброєю, але, якщо чесно, якоїсь звіриної ненависті до них немає. Ніколи собі не дозволю знущатися над ворогом фізично. Мабуть, у мене таке ставлення йде від спорту, яким я з дитинства займаюсь.
Думаю, війна з ними ще не скоро закінчиться. Але мій настрій станом на зараз, я б сказав, ще більш впевнений, ніж у 2022 році. Бо я бачу, яка кількість втрат у росіян і яким є їхній бойовий дух – доволі слабкий, принаймні в окремих підрозділах.
Не знаю, чи зможу далі брати участь в активних штурмах за станом здоров’я. Треба відновитися, прийти до тями, витратити максимально час на спілкування з рідними, з дівчиною. Потім я знов готовий служити, робити все, щоб виручати країну та хлопців.
Якщо не вийде бути в окопах, то знайду інший спосіб допомогти, буду передавати свій бойовий досвід.
