Історія бійця, якого не мали шансів врятувати
Коли лікарі кажуть «неможливо», це зазвичай означає кінець історії. Але для військовослужбовця 81-ї окремої аеромобільної бригади Руслана Ільчука це слово стало лише фоном.
Пів року на «нулі». Чотири місяці — із затягнутим турнікетом на нозі, яка гнила живцем. Вісім днів повзком — без зброї, без милиць, лише на впертій силі вижити.
Руслан родом із села Немиринці Старокостянтинівської громади. У лютому 2025 року він зайшов на позиції поблизу Григорівки на Луганщині. У квітні, під час виходу до річки по воду, наступив на протипіхотну міну типу «пелюстка». Вибух відірвав частину стопи.
Побратим із позивним «45-й» наклав турнікет. Евакуацію викликали одразу — але небо було «брудне»: російські дрони контролювали кожен метр. Вертольоти не заходили, броня не проривалася, санітарні групи розвертали. Час працював не на нього.
Життя з турнікетом
За медичними протоколами турнікет не можна тримати довше двох годин. Коли минуло шість, військовий медик по рації попередив: знімати джгут уже не можна — токсини, що накопичилися в мертвих тканинах, могли вбити миттєво під час відновлення кровообігу.
Чотири місяці Руслан прожив у бліндажі. Він не змінював пов’язок — боявся розмотувати бинти. Рану поливав антисептиками, які скидали з дронів. У спеку та бруді у плоті завелися опариші.
Спочатку їх було кілька. Потім — десятки.
Тримався завдяки побратиму з позивним «45-ий», який узяв на себе всі фізичні задачі, не давали впасти духом і думки про сім’ю. Дружина Олеся місяцями жила короткими повідомленнями: «Живий», правду їй не казали.
Вісім днів повзком
У серпні позиції навколо зайняли росіяни. Спроба прориву евакуаційної групи провалилася. Наказ був коротким: виходити самостійно.
Руслан залишив автомат — сил вистачало або на зброю, або на милиці. Потім кинув і милиці. Далі — тільки повзком. Вісім днів по лісосмугах, полях, посадках. З повітря його вів оператор дрона з позивним «Фартовий» — скидав воду й їжу, коригував шлях.
Один із найемоційніших моментів стався в дорозі: Руслан буквально виповз на російського військового. На крик «Чий будеш?» він, не моргнувши, гаркнув: «Свої!» — і продовжив повзти. Згодом того окупанта ліквідували українські пілоти.
Фініш на волі зламаного тіла
Після восьми кілометрів плазом він дістався позицій ЗСУ. Коли зняли бинти, тканини почали буквально розсипатися. Нога трималась на шматках м’яса й бинтах. Під кожним витком — опариші випадали. Живе кишіло в мертвому.
“Я під кожним витком бинта черв’яків діставав. Вони просто випадали. Просто викручую [бинт], і шматок ноги в мене просто випадає. В мене залишається просто п’ятка”, — розповів Руслан.
Але до точки евакуації залишалося ще два кілометри «чистого пекла». Його несли на ношах два дні побратими. Під обстрілами. Загалом вихід зайняв 10 діб.
За цей час Руслан втратив понад 20 кілограмів живої ваги. Доля побратима «45-го» досі невідома — він вважається зниклим безвісти.
Жити далі — теж бій
Сьогодні Руслан Ільчук у реабілітації. Він вчиться ходити на протезі, заново ловить рівновагу — не лише фізичну, а й внутрішню. Поруч із ним — дружина Олеся, яка тепер знає все.
Іноді, щоб вижити, треба залишити все: зброю, милиці, страх. І повзти — поки є хоч сантиметр сил.
