Можна скільки завгодно говорити, що війна – це страшно. Але, коли це стосується напряму твоїх близьких або тебе – слів вже не вистачить викласти на папері той страх, біль, ті емоції, які охоплюють.
Отже, суботній день, ти плануєш відвідати родичів, сходити в магазин, поїхати на природу… Але ні. Війна. Ти бачиш ворожу військову техніку на своїй землі. Ти чуєш обстріли градів і уже навчився рахувати час перезарядки до наступного пострілу. Ти їдеш в невідомість…Ти рятуєш дітей і молишся на кожну поділку заряду батареї в телефоні…
“Я пам’ятаю” – написала учасниця тих подій.
Я помню, как 2 года назад, ровно 23 августа 2014 года, моя сестра с детьми, просидев самое страшное лето войны, у бабушки мужа в деревне в Ростовской области, возвращалась домой в Украину. Почти 3-е суток, длилось это страшное путешествие.
Они видели как российские войска захватывали Новоазовск, они видели огромное количество российских военных и их жуткой военной техники вдоль границы, они видели своими глазами как обстреливали градами нашу землю с территории России.
И когда, наконец, они пересекли границу Харьковской области уже ночью. Пришла смска, что малая на связи – звоню ей, а она рыдает:
“Таня! Мы наконец-то ДОМА! Я вижу наши флаги и плачу от счастья, не могу успокоиться! Я вижу наших людей и у них у всех такие красивые лица! Мы дома!”
Никогда этого не забуду.
