Джерело: Главком.
Зникнення активістів Майдану досі залишається однією з найтемніших сторінок Революції гідності.
У перші дні після масових розстрілів Самооборона Майдану та ініціатива «ЄвромайданSOS» отримали близько 300 повідомлень про людей, з якими втратили зв’язок. Більшість із них згодом знайшлися. Проте не всі.
Минуло 12 років, а в офіційному списку зниклих безвісти під час Революції гідності досі значиться 41 особа. За даними організації «Пошукова ініціатива Майдану», лише щодо десяти з них родичі подали заяви, і за цими фактами відкрито кримінальні провадження. Щодо решти — або бракує точних даних, або вказані помилкові прізвища, або не були проведені всі необхідні слідчі дії, або ж незрозуміло, за яких обставин і коли саме люди зникли. У будь-якому разі щонайменше десятеро осіб безслідно зникли під час подій Майдану в лютому 2014 року.
Серед зниклих — активні учасники протестів, зокрема ті, з ким втратили зв’язок після кривавих подій у Маріїнському парку 18 лютого.
Тоді там діяли озброєні кримінальні угруповання. Як розповідає історикиня Катерина Романова, заступниця директора Музею Революції гідності, показовою є історія Володимира Наумова — одного з Героїв Небесної Сотні. Його викрали, коли він відійшов за межі Майдану; на шиї в нього була хустка з логотипом Самооборони. Тіло Наумова знайшли 18 лютого на Трухановому острові. Слідство одразу заявило про самогубство, однак у цю версію не вірять ані рідні, ані побратими. Його тіло знайшли — але когось могли й не знайти взагалі.
Нині в офіційному списку Героїв Небесної Сотні — 107 осіб.
Останнім у цьому переліку є киянин Віктор Орленко, який отримав смертельне поранення в голову під час розстрілів на Майдані та помер у червні 2015 року. Пізніше померли ще кілька людей, поранених під час Революції гідності, однак їх уже не включили до списку Небесної Сотні через ризик того, що смерть могла бути не безпосередньо пов’язана з подіями Майдану. Саме з цієї причини зі списку вилучили ім’я В’ячеслава Ворони — журналісти з’ясували, що він загинув у побутовій бійці в інтернет-кафе.
Першими загиблими майданівцями в суспільній пам’яті залишилися 25-річний Михайло Жизневський та 20-річний Сергій Нігоян.
Їх розстріляли вранці 22 січня 2014 року на вулиці Грушевського фактично на очах у людей. Нігоян отримав смертельне поранення близько шостої ранку і помер за кілька годин. Жизневський загинув на місці приблизно о дев’ятій. Слідство встановило, що використовувалася куля для примусової зупинки транспортних засобів — спецбоєприпас, який був на озброєнні підрозділів МВС.
Згодом країна дізналася про ще одну смерть, яка сталася раніше — до кінця дня 21 січня. Вченого-сейсмолога Юрія Вербицького та громадського активіста Ігоря Луценка викрали невідомі, вивезли за місто, катували і залишили в лісі на морозі. Луценко вижив, а тіло Вербицького знайшли наступного дня поблизу села Гнідин.
Водночас історики наголошують: насправді першим убитим учасником протестів був інженер-програміст Павло Мазуренко.
Його смерть не сталася безпосередньо на Майдані й тому залишилася менш помітною. Увечері 18 грудня 2013 року, повертаючись із Майдану додому на Борщагівку, він був жорстоко побитий трьома спецпризначенцями. Через чотири дні Мазуренко помер.
«Якщо справи розстрілів і побиттів, що сталися 18-20 лютого, розслідували, і в 2023 році щодо розстрілів на Інститутській було винесено вирок конкретним винуватцям, бійцям «Беркуту», то в справі Мазуренка руху немає, вона не розкрита. Також не розслідувано до кінця, хто дав команду на вбивство Нігояна й Жизневського. Немає остаточних результатів і немає жодних вироків», – констатує Катерина Романова.
Ці історії свідчать: реальна кількість убитих і зниклих під час Революції гідності може бути більшою, ніж офіційно зафіксовано. І частина цих втрат досі не має ані імен, ані відповідей.
