У карельському лісі Сандармох дерева ростуть на кістках інтелекту, совісті й таланту. Тут земля пам’ятає, як кулі сталінських катів стирали з життя тих, хто творив українське слово, сцену, науку. Минуло майже дев’ять десятиліть, а ехо пострілів не вщухає — сьогодні воно змішалося з вибухами ракет, що знову нищать нашу культуру. Цей матеріал — про тяглість російського страху перед українським вільним розумом і про нашу впертість пам’ятати, говорити й творити всупереч усьому.
Радянські кати вирвали з української землі цілу плеяду розуму й таланту — понад сотню митців, науковців, поетів, режисерів, істориків, людей, які творили Україну не лозунгами, а серцем і словом. Їхня «провина» була одна — вони думали по-українськи, писали українською, вірили у власну гідність і не схиляли голови перед Москвою.
Їх виводили до лісу вночі — групами, по кілька десятків. Постріл за пострілом, аби вбити не лише людей, а й саму ідею вільної української культури.
Серед розстріляних — Лесь Курбас, новатор сцени, який навчив театр думати; Микола Зеров, поет і перекладач, що бачив Україну поруч із Європою, а не під нею; Микола Куліш, чия драма будила суспільство; Валер’ян Підмогильний, автор «Міста», який уперше показав сучасну людину в українській літературі; Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний — і ще десятки тих, хто мав би стати нашими класиками, а став жертвами.
Загалом, за час існування Соловецького табору, а потім спецв’язниці НКВС, там загинуло близько 50 тисяч осіб — людей різних націй, але серед них українців було особливо багато.
Там спочивають ті, хто мав би бути в підручниках, на сцені, в музеях, у пам’яті кожного
Але московити вміють присипляти навіть пам’ять — так, щоб замість власних геніїв ми десятиліттями вчили чужих, поклонялися нав’язаним іменам і забували свої. Замість українських корифеїв українські школярі знали лише бродягу Пушкіна, п’яницю Толстого, Достоєвського – відвертого шовініста, антисеміта і прихильника “російської місії” поневолення інших народів, Булгакова, який писав панегірики Сталіну тощо.
Далі матеріал Еспресо.
Із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох сталінський режим розстріляв понад тисячу в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, серед яких десятки представників української інтелігенції, дієвців культури й істориків.
Сандармох: ліс тисяч втрачених імен
фото: litgazeta.com.ua
У густих карельських лісах, неподалік Медвеж’єгорська, упродовж 1937 – 1938 років НКВДисти розстріляли тисячі людей – в’язнів різних таборів, зокрема Соловецького, представників різних національностей: українців, фінів, білорусів, євреїв, карелів, татар, ромів, німців, росіян.
Урочище Сандармох стало символом радянської машини терору. Серед страчених – священники, науковці, інженери, письменники, митці, військові, селяни, студенти, навіть цілі родини. Для сталінської машини терору національність чи професія не мали значення: будь-хто міг бути звинувачений у “контрреволюційній діяльності” або “шпигунстві”. Їхні кримінальні справи були сфабриковані людей засуджували за участь у вигаданих організаціях та підготовку уявних диверсій.
Чи не найстрашнішими стали дні із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Особливо для історії української інтелігенції. Тоді в Сандармоху стратили 1111 в’язнів першого “соловецького етапу” – Соловецької тюрми особливого призначення, серед яких були 287 українців. Імена усіх розстріляних встановлені. Склад етапу був неординарним: туди потрапили представники культурної, наукової інтелігенції та партійної еліти союзних республік.
У ті дні сталінський терор забрав життя творця українського модерного театру “Березіль”, режисера Леся Курбаса, драматурга Миколи Куліша, поетів-неокласиків Миколи Зерова та Павла Филиповича, видатних письменників Валер’яна Підмогильного й Марка Вороного, і ще десятків інших діячів українського культурного відродження 1920-х років. Загалом, за підрахунками дослідників, у Сандармоху загинули близько десяти тисяч людей – представники понад п’ятдесяти національностей і етнічних спільнот.
Місце масових страт знайшли громадські активісти лише в липні 1997 року. Спільна експедиція Карельського і Петербурзького “Меморіалів”, у складі якої був, зокрема, дослідник тих подій історик Юрій Дмитрієв, якого у 2016 році засудили до ув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями, а згодом термін лише збільшили.
Того ж таки 1997 року, 27 жовтня, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої були Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. Сьогодні ж Кремль та підконтрольні йому структури намагаються замінити і зменшити відповідальність радянського режиму за масові репресії, пропонуючи свої версії.
Трагедія “Розстріляного відродження”: як сталінська машина нищила українську культуру
фото: Вікіпедія
Упродовж 1920-х років в Україні формувалося покоління модерністів-інтелектуалів, об’єднане прагненням до нової культури, нової держави, нового театру і поезії. Поставали літературні угруповання, творив свій “Березіль” і нове чуття сценічної мови Лесь Курбас, а поруч народжувалися блискучі тексти Миколи Куліша, Миколи Зерова, Валер’яна Підмогильного, Михайла Ялового, Павла Филиповича.
Їх об’єднувала віра у те, що Україна може поєднати модерність і національну ідентичність. Але вже наприкінці 1920-х сталінський режим почав закручувати гайки, що вилилося у черговий терор та репесії. Письменників і режисерів, які мислили незалежно, звинуватили у “буржуазному націоналізмі”. Арешти розпочалися у 1933 – 1934 роках.
“Мистецтво повинно народжуватись легко. Це як політ. Подумав про щось хороше, відкрив очі, вдихнув повними грудьми – і злетів”, – завжди був переконаний він.
фото: openkurbas.org
Але політ нестандартної особистості Леся Курбаса спинили совіти: у 1933-му театр “Березіль” звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі”, а самого ж Курбаса зняли з посади. За вільність думки й духу його заарештували і відправили у табори на Соловки.
Тим часом ідейний лідер літературної групи неокласиків Микола Зеров. Інтелектуала, який мріяв бачити українську літературу в загальноєвропейському контексті, арештували у 1935-му – його звинувачували у начебто керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. І жодні пояснення чи логічні докази не працювали проти вже заздалегідь прийнятого рішення репресивної машинерії – Зерова етапували на Соловки.
І Лесь Курбас, і Микола Зеров за рішенням так званої “особливої трійки” Ленінградського УНКВС були засуджені до розстрілу. А разом із ними Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський і Сергій Грушевський (небіж Михайла Грушевського), Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Олексій Вангенгейм, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та багато інших.
Виконали вирок НКВДисти 3 листопада 1937 року. Саме тоді засуджені були етаповані із Соловків до Сандармоху – і розстріляні.
Цей день став відчутною втратою для української культури – покоління митців, яке прагнуло нової української модерної сцени, нової форми поезії, національної ідентичності, було фізично знищене.
Культура під прицілом: паралелі між часом і злочинами
Минуло майже дев’ять десятиліть від трагічних подій в урочищі Сандармох, породжених викривленою імперсько-радянською логіка. І нині у часі вже четвертої осені повномасштабного російського вторгнення в Україну, світ знову бачить ту ж саму політику – спробу знищення ідентичності через знищення культури.
Російські ракети й артилерія руйнують театри, музеї, бібліотеки, університети. Ворог викрадає мистецькі цінності, намагаючись присвоїти їх собі.
Але паралелі в тім, що як у 1937 році, під прицілом люди – ті, що творять українську культуру. Від початку війни загинули вже сотні дієвців культури, поміж яких понад 200 людей літератури, а також художники, музиканти, журналісти, режисери, актори. Як колись у Сандармоху, їх убиває держава, яка боїться правди, творчості й вільного слова.
Різниця лише в тому, що сьогодні Україна не мовчить. Якщо у 1937-му імена Леся Курбаса, Миколи Куліша чи Миколи Зерова замовчували десятиліттями, то тепер кожне втрачене ім’я звучить уголос – перед світом.
Паралель між сталінськими розстрілами і сучасними злочинами Росії полягає не лише у масштабі насильства, а у самій спробі знищити українську ідентичність. Сандармох був лісом, куди звозили людей, щоб позбавити Україну голосу. Сьогодні Росія намагається зробити те саме – своїми ракетами, дронами і не тільки.
