Ще у 2017 році англомовне українське видання Euromaidan Press опублікувало розслідування, в якому стверджувалося, що Торбйорн Ягланд – колишній Генеральний секретар Ради Європи та колишній прем’єр-міністр Норвегії мав давні зв’язки з російськими розвідувальними службами та навіть діяв під нібито кодовим псевдонімом КДБ «Юрій». Згідно зі статтею, КДБ вважав його цінним активом ще в 1970-х роках. Норвезькі ЗМІ, як повідомляється, висловлювали аналогічні занепокоєння наприкінці 1990-х років, ґрунтуючись на свідченнях подвійного агента та високопоставленого перебіжчика з КДБ, який втік на Захід.
Про це пише видання Нaqqin.az з посиланням на аналітичну статтю громадської активістки та старшої редакторки українського англомовного видання Euromaidan Press Альї Шандри.
Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Ягланд опинився в центрі уваги через свою активну позицію щодо повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи. Це відбувалося попри анексію Криму та війну на сході України, що викликало хвилю запитань про справжні мотиви такого кроку.
Одні спостерігачі вбачають у цьому спробу задобрити Росію ціною інтересів України, сподіваючись таким чином знизити напруження і уникнути подальшої ескалації. Інші вважають, що причина більш прагматична: Росія фактично тиснула на Раду Європи, відмовляючись сплачувати внески, і організація могла бути зацікавлена у відновленні фінансових надходжень. Є й ті, хто підтримує аргументацію самого Ягланда — мовляв, це потрібно для того, щоб громадяни Росії не втратили доступ до Європейського суду з прав людини, адже Москва заявила, що не визнаватиме рішення ЄСПЛ, якщо політичні санкції, запроваджені проти країни, не будуть скасовані.
На цьому тлі знову почали згадувати старі історії, пов’язані з Ягландом. Норвезькі журналісти ще раніше писали про його можливі контакти з радянською розвідкою у період холодної війни. За їхніми даними, у кінці 1970-х — на початку 1980-х років він міг розглядатися КДБ як джерело інформації та навіть мав кодове ім’я “Юрій”. Йшлося про час, коли Ягланд працював у молодіжному крилі Норвезької робітничої партії.
Ці твердження базуються на свідченнях колишніх співробітників КДБ, які перейшли на бік Заходу. Вони описували контакти з норвезькими політиками як частину ширшої стратегії радянської розвідки — встановлювати зв’язки, отримувати інформацію і поступово розширювати вплив. Водночас сам Ягланд заперечував будь-яку співпрацю зі спецслужбами і пояснював такі контакти звичайною дипломатичною практикою.
Окремий резонанс викликала історія з книгою про діяльність КДБ у Скандинавії, яка так і не була опублікована. За повідомленнями норвезьких медіа, у ній могли міститися відомості про зв’язки радянської розвідки з норвезькими політиками та чиновниками. Стверджувалося, що вихід книги було зупинено через політичний тиск, і що до цього могли бути причетні урядові структури. Ягланд, який у той час обіймав високі посади, заперечував, що мав будь-яке відношення до цієї історії або навіть знав про неї.
Пізніше журналісти отримали доступ до матеріалів, пов’язаних з архівом Василя Митрохіна — колишнього співробітника КДБ, який передав Заходу великий масив секретних даних. З цих документів випливало, що норвезькі спецслужби ще наприкінці 1990-х років отримували інформацію про можливі зв’язки низки співробітників Міністерства закордонних справ із радянською розвідкою. Йшлося не про кілька осіб, а про значно ширше коло. Поліція навіть рекомендувала вжити заходів, вважаючи загрозу реальною.
Рукописні копії документів Василя Митрохіна з центрального архіву КДБ стали основою для двох книг, написаних у співавторстві з головним істориком британської служби МІ-5 Крістофером Ендрю — «Меч і щит» (1999) та «Світ ішов нашим шляхом: КДБ і боротьба за третій світ» (2005). У цих працях детально описано приховані розвідувальні операції Радянського Союзу в різних країнах світу.
Водночас, як встановили норвезькі журналісти, планувалося видання ще однієї книги — цього разу з фокусом на країнах Північної Європи. Однак вона так і не побачила світ. За їхніми даними, вирішальну роль у зриві публікації міг відіграти Торбйорн Ягланд.
Ще у 2001 році найбільша норвезька газета VG повідомляла про підготовку цієї книги, яка мала розкрити раніше невідомі факти про зв’язки КДБ з норвезькими політиками під час холодної війни. Через десять років, у 2011-му, видання Dagbladet написало, що публікацію зупинили через дипломатичні канали, доклавши значних зусиль. Причиною могло стати те, що в книзі йшлося: Арне Трехольт був не єдиним агентом КДБ у Норвегії, а деякі інші фігуранти продовжували працювати в Міністерстві закордонних справ і Норвезькій робітничій партії. Ім’я одного з таких агентів також фігурувало в архівах східнонімецької Штазі.
За словами джерел Dagbladet, які були знайомі зі змістом книги, до блокування її виходу могли бути причетні керівництво МЗС і Робітничої партії Норвегії, очолювані тоді Ягландом, а також норвезька розвідка. Враховуючи співпрацю британських спецслужб із союзниками по НАТО, Лондон, імовірно, також був змушений врахувати цю позицію. У той же час норвезькі історики продовжували домагатися оприлюднення матеріалів архіву Митрохіна, який, за словами самого архівіста в інтерв’ю Berlingske Tidende, містив значний масив даних про Скандинавію.
Ситуація ще більше заплуталася, коли Крістофер Ендрю раптово заявив журналістам, що ніколи не планував писати таку книгу — фактично поставивши під сумнів сам факт її існування. Втім, колишній керівник Служби безпеки поліції Норвегії Пер Сефланд підтвердив Dagbladet, що знав про цей проєкт, а його відомство навіть підготувало аналітичний звіт на основі матеріалів книги. У 2001 році цей документ передали Міністерству юстиції, генеральному прокурору та парламентському комітету із закордонних справ.
Після скандалу 2011 року Ягланд заперечив, що коли-небудь знав про цю книгу.
У 2013 році журналісти намагалися отримати доступ до документів, пов’язаних з архівом Митрохіна, через Міністерство юстиції та МЗС, однак отримали відмову. Після цього вони самостійно вирушили до архіву в Кембриджі.
Там з’ясувалося, що норвезька поліція ще у 1997 році знала про підготовку книги Ендрю. Уже наступного року до проєкту долучилися представники видавничої сфери, а в квітні 1998-го відповідні структури отримали перші чернетки розділів, присвячених Норвегії. Це фактично підтверджує, що книга дійсно існувала.
Серед матеріалів Кембриджського архіву також є звіт Служби безпеки поліції Норвегії, надісланий до Міністерства юстиції в січні 2001 року. У ньому згадуються 16 громадян Норвегії та містяться рекомендації для Міністерства закордонних справ, яке на той момент очолював Ягланд.
Втім, невідомо, наскільки серйозною була реакція влади на ці попередження. Згодом ця тема практично зникла з публічного простору. У Норвегії питання контактів політичної еліти з КДБ довгий час залишалося незручним і фактично не обговорювалося відкрито.
У 2000 році журналіст Альф Р. Якобсен розповів про контакти Єнса Столтенберга з КДБ у телевізійній програмі NRK Focal Point. На той момент Столтенберг був норвезьким політиком, а нині обіймає посаду генерального секретаря НАТО. Після цього виступу журналіста різко розкритикували — як сам Столтенберг, так і провідні коментатори, а також його безпосередній керівник.
Якобсен тоді писав, що зв’язки керівництва Робітничої партії з КДБ залишаються однією з головних табуйованих тем у норвезькій політиці.
Чимало фактів, на думку авторів, свідчать про те, що Торбйорн Ягланд міг відігравати ключову роль у збереженні такого стану речей.
Історичний контекст пояснює, чому такі контакти взагалі виникали. Скандинавські країни під час холодної війни були важливою ціллю для радянської розвідки — через географічну близькість, політичні особливості та доступ до інформації. Радянські спецслужби активно будували мережі контактів серед політиків, журналістів і чиновників, використовуючи як відкриті, так і приховані методи.
На цьому тлі авторка статті ставить ширше питання: чи доречно сьогодні вести “діалог” із державою, яка веде агресивну політику і водночас використовує тиск та маніпуляції у міжнародних інституціях. На її думку, історія показує, що подібні контакти не завжди були безпечними і могли використовуватися для впливу.
Вона також проводить паралель із сучасністю, зазначаючи, що Росія продовжує застосовувати подібні підходи — але вже через інформаційні кампанії, політичний тиск і розкол у західних суспільствах.
Зв’язок з файлами Епштейна
Як пише Сaspianpost.com, оприлюднені архіви Джеффрі Епштейна показують, що Ягланд перебував у колі неформальних контактів із впливовими міжнародними гравцями. За даними Fox News, у листуванні 2018 року він дякує Епштейну за «приємний вечір» та згадує майбутню зустріч із помічником міністра закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. Епштейн у відповідь зазначає, що Ягланд може донести інформацію до президента Путіна та згадує про колишнього посла Росії в ООН Віталія Чуркіна.
Ці документи підкреслюють, що Ягланд мав прямий контакт із мережею впливу, яку Епштейн представляв як посередника між іноземними лідерами та політичною елітою США. Усе це не є доказом кримінальної провини, але ставить під сумнів нейтральність Ягланда у міжнародній політиці та підкреслює його прямі контакти з мережею впливу, яку Епштейн представляв як посередника між політичними елітами США та іншими країнами.
У підсумку залишається відкрите питання: чому високопоставлений представник Ради Європи настільки наполегливо виступає за відновлення співпраці з країною, яка неодноразово порушувала принципи цієї організації. Однозначної відповіді на це немає.
