Сьогодні, 3 березня, виповнюється 81 рік від трагедії села Павлокома (село розташоване на захід від «лінії Керзона» в історичному регіоні Надсяння) — події, що стала болючим символом масового насильства проти українського населення на Закерзонні.
Матеріал Еспресо.
У цей день 1945 року підрозділ польської Армії Крайової вчинив масове вбивство сотень мирних українських жителів, переважно жінок та дітей. Більше про цю трагічну сторінку історії, розповість Еспресо.
Чому так сталося?
Польсько-українське протистояння на етнічних українських землях загострилося ще наприкінці Першої світової війни та в період українсько-польської війни 1918–1919 років. Тоді поляки здобули перемогу, встановивши контроль над заходом України (Галичина, Волинь, Холмщина, Надсяння, Лемківщина), а українські землі опинилися під окупацією Другої Речі Посполитої.
Проте напруга не зникла: український національний рух, зокрема діяльність ОУН та інших організацій, не змирився з польською владою. Політика полонізації, обмеження прав українців на освіту, культуру та землю лише підживлювала конфлікт.
Друга світова війна стала для обох сторін каталізатором на радикальні зміни кордонів і етнічного складу регіону. Українці створили Українську повстанську армію (УПА), яка боролася проти нацистів, радянських партизанів і польського підпілля, здійснюючи акції також проти польського цивільного населення, особливо на Волині та в Східній Галичині (відомі як Волинська трагедія). Натомість з польського боку діяла Армія Крайова (АК) – головна сила польського підпілля, підпорядкована емігрантському уряду в Лондоні. Вона також проводила свої акції покарання проти цивільних українців, сприймаючи УПА як загрозу польським інтересам на цих землях.
Так, взаємні напади, викрадення, вбивства лідерів громад, підпали сіл і помста за помсту стали буденністю Закерзоння в 1942–1945 роках.
“Непримиримо ворожа постава поляків супроти українського населення, так замітна на Волині і в Галичині, набрала особливо гострих форм на Холмщині, Посянню та Лемківщині. Польське підпілля, однаково прокомуністичне як і протикомуністичне, спираючись на місцеве польське населення, починає вже 1942 р. застосовувати на цих теренах супроти українців варварський, кривавий терор. … Весь свідомий національно й активний український елемент на тих теренах польське підпілля “засуджує” на кару смерти і, як тільки це йому вдається, винищує фізично, вбиваючи при тому теж їхніх жінок і дітей, а від решти українського населення вимагає заяв льояльности та піддержки польського повстанського руху”, – писав про ці події тодішній журналіст та член ОУН Петро Мірчук.
Трагедія в Павлокомі
відповідальний за злочин Юзеф Бісс та модель автомату, яким, ймовірно, розтрілювали цивільних, фото: Вікіпедія
Село Павлокома розташоване на Лемківщині, приблизно за 40 км на захід від Перемишля (нині Підкарпатське воєводство Польщі). На початку 1945 року в селі проживало близько 500 українців (греко-католиків) і невелика кількість поляків. Напруженість у регіоні вже була високою через попередні сутички та вбивства з обох боків.
Але ще більше розв’язала руки до терору таємна домовленість між СРСР та ПНР, укладену влітку 1944 року, з просуванням червоної армії на захід, що поляків з України переселять до Польщі, а українців – навпаки до України. Тобто радянська влада заохочувала взаємні каральні акції, сама їх часто провокуючи, переодягаючись уніформу УПА, щоб вирішити етнічне питання і змусити два народи переселитися у чітко визначені кордони.
“Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень-квітень 1945 року”, – згодом розповів професор Макмастерського університету й уродженець Павлокома Петро-Йосиф Потічний.
Тож у січні 1945 року, радянський підрозділ, який перебував у селі Палокома, був виведений звідси. Одразу ж у селі з’явилося до 60 озброєних чоловіків, які вчинили розправу над кількома поляками, забравши їх з собою. Ким були ці бойовики? Точної відповіді немає. Але поляки вирішили, що представниками УПА, хоча немає свідчень, що в той час в цьому місці було стільки українських партизан. Тому деякі українські історики кажуть, що насправді це були представники НКВС, які таким чином лише підігрівали етнічний конфлікт.
На початку березня 1945 року нерозформований відділ Армії Крайової під командуванням поручника (лейтенанта) Юзефа Бісса (“Вацлав”) разом із місцевими польськими самооборонцями та мешканцями сусідніх сіл оточив Павлокому. Місцеві поляки вирішили провести каральну акцію – помсту за напади УПА на польські села в регіоні, а також за нібито їх недоведений злочин у Павлокомі. Фактично – це була етнічна чистка.
3 березня після захоплення села та розправ прямо на вулицях із першими зустрічними, що намагалися втекти, польські сили зігнали решту українських жителів до місцевої греко-католицької церкви. Там проводили тортури і допити, відокремлювали чоловіків від жінок і дітей. Більшість чоловіків, а також багатьох жінок і підлітків вивели до цвинтаря, де заздалегідь викопали ями. Людей роздягали до білизни, ставили над ямами і розстрілювали. Деякі жертви добивали багнетами чи прикладами… Загиблих скидали в ями, інколи ще живими. Загальна кількість жертв, за більшістю джерел, становить 366 осіб (переважно цивільні, включаючи 157 жінок, 59 дітей і людей похилого віку). Після розправи село було пограбоване та частково спалене.
Всього з села врятувались лише близько сорока осіб. Ось спогади Тетяни Чуми-Нестеровської (на момент трагедії – 7-річної дитини), 38-річного батька та 10-річного брата котрої вбили закатували:
“Страшний біль, якоїсь помсти не відчуваєш, але біль страшний, якийсь жаль, що це так сталося. Я все пам’ятаю, як ми з мамою були в криївці, потім загнали нас у церкву. Мама наказала мені нахилитись, щоб виглядати меншою. У сусідській криниці було повно трупів, усе майно наше пограбували. На кожному подвір’ї лежав хтось мертвий. Мої черевички наповнились кров’ю, коли я переступила поріг церкви”.
Ця подія стала одним із найбільших масових вбивств українського цивільного населення, скоєних польськими силами на Закерзонні в 1945 році.
Реакція, відповідальність і сучасний вплив
Уцілілі українці Павлокоми подали скаргу радянському керівництву на дії поляків. У відповідь було заарештовано 282 поляків, але лише 82-х з них утримували під вартою кілька місяців.
Польська влада також затримала кількох осіб у цій справі, засудила їх до коротких термінів ув’язнення, але невдовзі звільнила за амністією. Зокрема, Юзефа Бісса заарештувала польська держбезпека, але військовий суд не визнав його особисто винним у злочині в Павлокомі, хоча й підтвердив, що масове вбивство вчинили його підлеглі. Хоча згодом його заарештували вдруге й засудили до 2 років ув’язнення. У 1948-му звільнили, але в 1951-му знову заарештували й присудили 8 років. Відсидів 4 роки й вийшов на волю в 1955-му. А у 1992 році Воєводський суд у Ряшеві повністю реабілітував Бісса, знявши всі обвинувачення (включно з Павлокомою) та виплативши компенсацію його родині.
Тим часом, не дочекавшись справедливості з боку влади, українські сили вчинили свою відплату. Вночі з 4 на 5 жовтня 1945 року об’єднані сотні УПА атакували Павлокому: вбили від кількох до кільканадцяти поляків. Ще один напад з убивством кількох поляків і спаленням будівель стався в лютому 1946 року. Так завершилася українська історія Павлокоми. Нові мешканці перетворили греко-католицький цвинтар на смітник і випас для худоби. А у 1963 році греко-католицьку церкву розібрали до фундаменту.
Пам’ять про Павлокому почала повертатися лише наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. У 1998 році освятили відновлений цвинтар, а тривалі дискусії щодо пам’ятника завершилися 13 травня 2006 року, коли президенти України Віктор Ющенко та Польщі Лех Качинський спільно відкрили меморіальний хрест із написом: “Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома”. Це стало символом спроб примирення.
“Прийшов уже час, аби не приховувати правду й говорити про неполагоджені кривди. За жодних обставин для жодного злочину немає виправдання. Пам’ятаючи і поганий, і добрий досвід, ми повинні підняти тягар польсько-української історії. Є ще багато трагічних місць, часто безіменних могил із обох боків кордону. Ми повинні говорити про болісне й важке минуле відкрито, крок за кроком опрацьовуючи оцінку всіх тодішніх воєнних трагедій”, – сказав під час відкриття пам’ятника президент Лех Качинський.
пам’ятний хрест у селі, встановлений у 2006 році, фото: Вікіпедія
Хоча варто сказати, що початковий задум був не у встановленні меморіального хреста, пам’ятний знак загиблим українцям мав бути у вигляді жіночої фігури з дитиною на руках, але поляки з такою трактовкою не погодилися.
Тож сьогодні Павлокома залишається болісною темою в польсько-українських відносинах. В Україні її згадують як приклад антиукраїнських акцій Армії Крайової і частину ширшої трагедії Закерзоння (депортації і сумнозвісна акція “Вісла” 1947 року). У Польщі подію визнають злочином, але часто розглядають як відповідь на дії УПА проти поляків (Волинська трагедія, напади на польські села тощо). Тобто обидві сторони бачать цю сторінку історії як наслідок трагічних дій минулого у теперішній політиці солідарності.
Щороку 3 березня відбуваються вшанування в Павлокомі – з молитвами, без провокацій і з акцентом на порозуміння.
Незважаючи на політичні коливання (під час дискусій про Волинь на які особливо гостро реагують у польському суспільстві), офіційні позиції обох країн і більшість істориків визнають необхідність чесного діалогу, вшанування жертв з обох боків і неприпустимість використання трагедій минулого для сучасної політики. Спільна європейська перспектива та солідарність у боротьбі проти російської агресії значно сприяють тому, щоб такі події, як Павлокома, ставали уроком, а не джерелом нових розколів.
