Історичний і емоційний контраст — між жертовністю людей, які горіли за Україну, і цинічним «підприємництвом» тих, хто заробляє на її війні, до якого неможливо звикнути.
5 листопада — день, коли Україна згадує людей, які горіли буквально — за правду й за державу.
У листопаді 1968-го на Хрещатику палав Василь Макух, воїн УПА, який протестував проти радянської окупації й русифікації.
Через пів століття, у жовтні 2020-го, на Майдані полум’ям зійшов полковник Микола Микитенко — через незгоду з політикою капітуляції, «розведенням» військ і заграванням із Кремлем. Про цю смерть майже не говорили — занадто гучна для телевізора, занадто чесна для брифінгів.
Її намагалися втиснути в рамки побутового горя, але це був акт свідомого протесту: вогонь людини, яка віддала себе, бо не могла змиритися з тим, як країну знову ведуть на ешафот під соусом «миру».
А Київ в цей час, як і вся Україна, раділа тому, що “зробила всіх разом”. Київ (як і вся Україна), ще не знали, що чекає їх 24 лютого 2022 року…
Донька загиблого повідомила, що мотиви вчинку були політичними: “Незгода з діями чинної влади… Він був абсолютно при тверезій пам’яті і чітко усвідомлював, що робить. Не намагався себе загасити. Загасити намагалась молодь, яка підбігла. У фонтані на Майдані”.
Про неї ми писали раніше – це молода і водночас залізна дівчина, ветеранка війни, бойовий офіцер, командир першого в Україні взводу дівчат у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна – Юля Микитенко.
Історія повторюється. Головні історичні поразки України через неадекватну поведінку її населення.
Ми — нащадки тих, хто запалював себе, щоб інші не згасли.
І кожен раз, коли хтось торгує совістю, забуваючи, за що горіли Макух і Микитенко — цей вогонь нагадує: Україна не продається.
«Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!» – ці слова на Хрещатику прокричала охоплена полум’ям людина у 1968 році
Еспресо розповідає про Василя Макуха.
6 листопада 1968 року в одній з лікарень Києва помер Василь Макуха, який напередодні річниці Жовтневої революції вчинив самоспалення на Хрещатику на знак протесту проти радянського тоталітаризму, поневолення України та окупації Чехословаччини
Київ, 5 листопада 1968 року, перебував у стані напруженого очікування. Столиця Радянської України була парадно прикрашена до чергового святкування річниці Жовтневої революції. Головна вулиця, Хрещатик, була переповнена людьми, а міліція та переодягнені в цивільне КДБісти несли посилену патрульну службу.
Близько полудня, у цей день, поблизу будинку №27 біля Бессарабського ринку, стабільність була різко порушена. З одного з під’їздів раптом вибігла людина, охоплена вогнем, яка попрямувала центральним проспектом. Це був 41-річний Василь Макух, воїн УПА, який здійснив акт самоспалення.
Охоплений вогнем чоловік голосно вигукував: “Геть окупантів!”, “Хай живе вільна Україна!”, а також “Геть з окупованої Чехословаччини!”. Його вчинок був не просто відчайдушним кроком, а чітким політичним протестом, спрямованим проти русифікації України та військової інтервенції СРСР до Чехословаччини.
Арка, з якої палаючий Василь Макух вибіг на Хрешатик, фото: з книги “Воїн армії безсмертних”
Свідомий вибір дати, за добу до найбільшого радянського свята, забезпечив максимальний резонанс. За непідтвердженими свідченнями, перед тим як запалити себе, він розкидав у підворітті листівки, а в його кишені була записка, яку забрало КДБ.
Вже ввечері закордонні радіостанції повідомили на весь світ: “Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив у Києві акт самоспалення”. Це був перший випадок самоспалення з політичних мотивів у Радянському Союзі.
Від боротьби в УПА до заслання в Сибір
Василь Макух народився 14 листопада 1927 року на Львівщині. У кінці 1944 року він вступив до лав УПА, де отримав псевдонім “Микола” та служив у військовій розвідці у відділі з десяти повстанців під проводом командира “Завірюхи”. Макух неодноразово відзначався подяками та кілька разів із боями переходив радянсько-польський кордон.
Після важкого поранення у бою з радянцями, 15 лютого 1946 року він опинився непритомним у стінах Великомостівського районного відділу МВС. Одна з куль спричинила перелом правої ноги вище коліна (після чого він кульгав усе життя), інша зачепила ключицю та хребет.
Василь Макух, фото: відкриті джерела
Макух пережив жорстоке слідство у Львівській тюрмі № 4 “Бригідці”. Вже 11 липня 1946 року був засуджений на 10 років каторжних робіт та 5 років обмеження у правах за “зраду батьківщини”. Термін ув’язнення він відбував у Дубравлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру.
“У концтаборі, незважаючи на фізичне виснаження, Василь поводився дуже активно. Його душа постійно палахкотіла. Вмів і любив спілкуватися. Як тільки довідався від мене, що тут сидить філолог-славіст Євген Мисюра, до речі, з 25-річним строком ув’язнення, негайно забажав познайомитись з ученим. Згодом став у нього ретельним учнем, займався самоосвітою в умовах сталінського концтабору”, – згадував про Василя Макуху Гуменюк І., який також відбував покарання у таборах.
На засланні Василь Макух познайомився з майбутньою дружиною Лідією Запарою, жінкою складної долі родом із Дніпропетровська. Лідія, ще підлітком, разом із мачухою була вивезена німцями на примусові роботи до Німеччини. Там вона опинилася в складі так званої “агітбригади” (завдяки вокальним здібностям мачухи), яка виступала перед німецькими військовиками. Попри примусовий характер цієї діяльності, після повернення до Дніпропетровська Лідію відразу ж заарештували та за “зраду батьківщини” засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та на 5 років заслання.
Василь Макух з дружиною, фото: з книги “Воїн армії безсмертних”
Долі Василя та Лідії зблизилися. Коли Лідія захворіла на сепсис (зараженням крові), Василь, не вагаючись, у зимову хуртовину на руках поніс її до лікаря, врятувавши їй життя.
Після звільнення 6 квітня 1956 року Василь переїхав до Лідії у Дніпропетровськ на вулицю Пожежну, оскільки повертатися додому на Львівщину не мав права. Хоча Василь довго не хотів створювати сім’ю, кажучи: “Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю”, у шлюбі народилися двоє дітей — Ольга та Володимир.
Макух працював слюсарем. Його спроба вступити до університету була відхилена через політичну судимість. Макуха боляче вражала русифікація, і він постійно стверджував: “Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною”. Він вів активну підпільну діяльність, часто їздив до Львова та Києва, листувався з побратимами. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження — негласний нагляд КДБ.
Вогонь протесту Василя Макухи
У кінці жовтня 1968 року Василь приїхав до сестри Параскеви Осмиловської до села Карів на Львівщину. “Розповідав батькам, а ми, малі, слухали про безчинства радянської влади у Дніпропетровську, про антиукраїнську політику, та заявив, що готовий на жертовний вчинок в ім’я України, який, можливо, примусить людей задуматися над своєю долею і долею держави. Батьки розраджували його, але він говорив, що вмерти за свою українську державу і свій український народ не є гріхом”, – згадувала про приїзд дядька донька Параскева.
Василь Макух (у третьому ряду – перший ліворуч) з родинами сестер та братів – с. Карів, 1957 р, фото: з книги “Воїн армії безсмертних”
Пробувши недовго у сестри, 3 листопада Василь виїхав до Львова, взявши з собою банку з бензином. “Із собою взяв сітку з банку, до сітки кинув пару яблук, от і усе. Я запитала, що він має у цій банці, бо загорнута вона була папером й не видно було, що в ній. Відповів, що сусідка дала йому в дорогу соку. Уже після від’їзду мій батько зауважив, що у коморі бракує банки з бензином”, – говорила племінниця Василя.
Саме цей бензин 5 листопада Василь Макуха використав для самоспалення. Міліціонери та переодягнені КДБісти намагалися погасити вогонь та розганяли свідків. Його відвезли до лікарні з опіками 70% тіла. Медики отримали від КДБ наказ будь-що врятувати його життя — не для лікування, а для вивідування інформації про підпільну організацію. Проте Василь Макух, який відмовився від лікування, помер 6 листопада 1968 року.
На запитання лікаря про дітей-сиріт, Макух відповів: “Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота”. Того ж дня прокуратурою Ленінського району Києва було порушено кримінальну справу за фактом самогубства (чим закінчилося слідство — невідомо).
Сім’я Макухів (зліва направо): дружина Лідія, дочка Ольга, син Володимир та Василь Макух, фото: Вікіпедія
Після смерті Макуха КДБ влаштувало розправу над родичами. Сестру Параску Осьмиловську катували у приміщенні сільської ради. Дружину Лідію у Києві протримали в холодній кімнаті та повезли до моргу. Після похорону, яке відбулося 14 листопада на Калинівському цвинтарі у Дніпропетровську під наглядом агентів, Лідію Макух вигнали з роботи кухаря, що призвело до бідування сім’ї. За свідченнями, труна Василя Макуха 40 років була незапечатана.
