Вона попросила дрібку солі.

Сусіди пообіцяли поділитись своїми запасами, як стихне обстріл.

Морозяний вітер проймав до кісточок, блукав кімнатами через вибиті від вибухів шибки.
В хаті на неї чекала паралізована дочка.

Жінка вийшла в поле, назбирала під снігом сухої трави, щоб якось приготувати їжу.

Сусідка відсипала сіль, кинула оком по кімнаті, чим ще може поділитись.

По дорозі вони з чоловіком прихопили усі дубові дощечки, приготовлені для нового затишного паркану. Чи буде він ще колись?.. Зараз треба виживати.

Пройти вулицею – рулетка виживання. Ходити своїм рідним селом забороняли фашисти. Могли пристрелити, могли все відібрати, могли познущатись. Окупанти “визволяли” на повну силу: відбирали їжу, цінності, раз-по-раз проводили по хатах обшуки, роздягали господарів, перевіряючи татуювання, вдоволено “хмеліли” від своєї влади і страху в очах українців.

Колесо возика зрадницьки цокнуло і здулось. Дрова з гуркотом попадали в холодну багнюку. Похапцем закинули дошки і поспішаючи, щоб не потрапити окупантам на очі, потягнули цінності до сусідки.

– Дякую, вам, добрі люди, – жінка зраділа подарункам і метнулась до підлоги, стала зривати одну з дошок.

Під половицею акуратно загорнуті, тихо-тихо, щоб не дізнався москаль, лежали три лаваші.

Обережно, немов крихкий кришталь, вона протягнула один: – Візьміть, хоч хліба поїсте!

Голодомор 2022, холодний березень, Київщина.
За кілька кілометрів від столиці.