“Хто проти тиранії – встаньте!”: сьогодні, 4 вересня, виповнюється 40 років від дня, коли в радянському таборі особливого режиму ВС-389/36 біля села Кучино Пермської області під час безстрокового сухого голодування помер видатний український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник і дисидент Василь Стус.

“Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас” – Василь Стус.

Загибель на московщині великого Українця – це вбивство, спричинене багаторічними фізичними та психологічними тортурами. Перед смертю, у серпні, Стуса кинули до карцеру лише за те, що, читаючи книгу, він обперся рукою об нари.
Сьогодні тисячі українських полонених у російських катівнях зазнають тортур лише за те, що присіли, обперлися об нари, заговорили, або просто підняли очі на ката.
Московія знищує нас сотні років тільки за те, що ми — українці.

Стус виростав на українському Донбасі, де постійно перебував у мовній опозиції до російськомовної більшости (нижче — про конфлікт Стуса з шахтарями у горлівській їдальні через мовне питання). Із 47-ми років життя Стуст 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.