Він втратив маму і вісімнадцятирічним став опікуном чотирьох дітей. Заради них він покинув навчання у коледжі, але мріє його поновити. Родина тепер живе в Ужгороді, куди переїхала з Донеччини. Тут діти відчувають спокій: тривоги бувають рідко, вибухів не чути.

«Мій біль не стихає. Як би я не посміхався, намагаюся забути його», — каже братик-опікун. Вдома він знаходить радість у дітях: навіть малюнок, який підносять йому братики та сестрички, стає маленьким рятівним колом від важкої ноші.

«Слава, це тобі», — кажуть діти. Хлопець розповідає, що передати ці емоції словами важко.

«Вони ще діти, і нехай ще побудуть дітьми», — ділиться юний «татко».

В’ячеслав висловлює щиру вдячність українським військовим, які захищають людей і намагаються зупинити терор, який чинять рашисти проти нашої країни.