Є люди, які заходять туди, куди інші не наважаться. У сіру зону, у тишу після бою, у простір між життям і смертю. Вони не воюють — вони повертають солдатів з війни.

Їх називають по-різному. Але серед своїх — це ті самі «білі янголи», які не залишають нікого. Виносять із поля бою тих, кого вже не можна врятувати, але яких ще можна повернути додому.

Ця розмова — про них. І про нас.

Трохи містична, доволі важка і така необхідна нам, живим, історія про білих янголів, які «повертають» хлопців з війни. Вона потрібна нам, як вода спраглому, щоб відчувати себе людиною. Людиною, якій болить доля свого народу, яка своїм життям творить країну, а не стоїть осторонь, яка не просто ступає по крові синів і дочок батьківщини, нічого не роблячи, і жаліється на країну. Людиною, яка проживає біль і діє сама.

Історія про питання, від якого не вийде відмахнутися: ким ми залишаємося, коли на нас ніхто не дивиться?

Далі — пряма мова. І відео, які складно дивитися, але ще складніше ігнорувати.