Литовський досвід цікавий не лише самим фактом конфлікту з Польщею, а й тим, як дві держави зуміли перейти від історичної образи до політичного діалогу. Це не сталося автоматично. Спочатку довелося назвати речі своїми іменами, визнати існування проблеми й погодитися з тим, що минуле не можна просто викреслити заради зручності сьогодення.

Тож питання до істориків й археологів: на якому етапі знаходяться спільні з поляками домовленості про документування злочинів АК проти українців на території Польщі та окупованих неї територіях в період з 1929 по 1945 роки?

Проблема не в тому, що немає фактів. Проблема в тому, що історична пам’ять у Польщі часто будується за принципом: свої жертви мають бути почуті першими, а чужі — залишаються десь на полях підручника.

Україні, можливо, варто було раніше і наполегливіше говорити про власний історичний досвід. Не для того, щоб створити новий конфлікт із Польщею, а для того, щоб діалог був рівним.

У порівнянні з багатовіковою історією українсько-польських відносин цей конфлікт може виглядати значно коротшим і менш масштабним. Його не можна механічно прирівнювати до Волинської трагедії чи інших драматичних сторінок українсько-польського минулого. Але він показує важливу річ: навіть відносно нетривала історична травма може залишатися в пам’яті поколінь, якщо її не проговорити.